Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

— Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, — насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. — Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

— Ми вже вечеряли, діду.

— Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

— Ой! Справді сам Котовський їв? — завмираю, мов заворожений. — То ви його бачили?

— Навіть фотографію з нас обох робили.

— Розкажіть, діду!

— А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

— Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

— Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, — змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. — Все, Пшеничний, хочеться знати?

— Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

— Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. — Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. — Вас же і в газеті друкували.

— Та друкували, і не самого, а з волами.

— З волами?! — аж підскакую я.

— З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз… Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

— То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

— Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

— Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

— От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

— То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін — привіз у ліси заховану зброю.

«Як же її через денікінців переправити? — питаюся посланця. — Може, голубами?»

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

«Та ні — волами».

«Волами? А як?»

«У вас, діду, в коморі лежить труна?»

«Та лежить, засипав її житом».

«Для чого ж це?»

«Для того, щоб мені житечко і на цьому, і на тому світі пахло».

«То ми, діду, поскладаємо в домовину зброю та й поїдемо собі, посвистуючи».

Йому ще тоді про свист думалось… І де ти, гадаєш, лежала партизанська зброя? На цвинтарі, в мармуровому склепі нашого пана. Вредний був пан, то йому люди й після смерті не дали спочинку. Вночі винесли ми зброю — бомби і набої до рушниць, обережненько поскладали в труну та й поїхали тихо з села. Я іду біля волів, а той рудий одчайдух позад мене голову гне в журбі, шапкою очі витирає, наче й справді когось поховав. Виїхали ми за село, я вже перехреститись хотів, аж тут налітає кінний роз'їзд.

«Що везеш, діду?!»

Стою на дорозі, мовчу, — якось язик не повертається брехати. Аж чую позаду схлипування. Оглядаюсь, стоїть мій рудий дідько і плаче такими правдивими сльозами, що навіть роз'їзд подобрішав. Так ми й проїхали повз нього. Тоді я й питаю посланця:

«Як же ти, безсовісний, так зумів чисті сльози розпустити?»

«А в мене очі від природи на мокрому місці, — відповідає він і сміється. — Бувало, мама ще не встигне заміритись на мене рукою, а я як заголошу, то вся вулиця збігається».

«Чого ж ти, плаксивцю, у партизани пішов?»

А він відповідає:

«Бо я люблю, коли сонце визбирує росу, але не люблю, коли земля визбирує сльози. От як, діду!»

Сказав це й одразу став у моїх очах не баляндрасником, а людиною.

«Як же тебе звати?» — питаю.

«Себастіяном».

— Ой! Це не дядько Себастіян з нашого села?! — аж скрикнув я.

— Та він же! — відповів дід Корній.

— Життя… — сказав тато, і, здається, я вперше почав розуміти, як багато криється за цим словом…

— Привезли ми ту зброю гарненько в ліс. Ото радості було! Підіймали мене партизани на «ура» і все, що в дідовій торбі лежало, поїли: голодні були — страх! Погомонів я з сином трохи, попрощався та й знову додому збираюсь.

«Ви ж, тату, домовину викиньте», — каже мені, прощаючись.

«А ти її робив, щоб я викидав?»

«Хоч і не робив, та подумайте, хто вас буде зустрічати».

«Я її краще десь сховаю, щоб ніякий дідько не знайшов».

Та й поїхав поволеньки. Думав собі, гадав — і пожалів кидати труну. В'їду в село іншою дорогою, та й годі. Під'їжджаю до села іншою дорогою, а на мене від крайніх хат вилітає двоє вершників. Я тільки побачив, як блиснули шаблі, як розкраялось сонце на них, і закрив голову руками. А що вже далі було, то люди розказували. Пошаткованого вкинули мене денікінці в домовину, ще й віком накрили. От воли й привезли мене самого додому. Я не чув, як наді мною голосила стара, як обмотали мене, мов ляльку, в полотно, тільки почув через якийсь час, що посходились до мене янголи та й почали співати такої жалісної, як архирейська півча в соборі. «То це ще не гірше, — думаю собі, — значить, у рай душа йде, — і розплющую очі.

А в моїй хаті і за столом, і на лавах, і на порозі, і на припічку сидить розчервоніла рідня і жалісно виводить: