Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.

— На волю просяться. Що мені робити з вами? — Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.

— Красунечко моя, — тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:

— Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.

І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.

Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Люба засміялась:

— Михайлику, ходімо собі до веселки.

— А чого ж, це нам по дорозі, — кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.

— Михайлику, а куди веселка дівається взимку?

— Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

— Ой, тримайте мене, бо впаду, — захиталася Люба від сміху. — Ти довго думав, поки таке зморозив?

— Ні, це я не думавши.

— Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

— Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, — спохмурнів я.

— То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

— Ой, мені страшної — зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, — мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві — кізочка була матір'ю.

— Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! — боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

— М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через місяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

— Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому…

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

— Ти що варнякаєш?!

— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

— Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! — Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. — Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

— Не треба мені ваших грошей!

— Треба, треба. Хіба ж я не знаю? — і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. — Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

— Хай він пропаде вам! — дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

— От забісована порода! — вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: «Спать підем, спать підем…»

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

— Добрий вечір вам.

— І тобі вечір добрий, Одарко, — статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. — Пізненько повертаєшся з поля.

— Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — підходить жінка до самого воза.

— І як воно?

— Моє в долинці — ще зелене.

— А ми своє завтра почнемо жати.

«Спать підем, спать підем…»

— І женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

— Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян — вода. А от чи годен буду жито жати?

«Спать підем, спать підем…»

— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

— Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

—