Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— Чому ти не з’явився раніше? — зажадав відповіді Далінар, квапливо стаючи у Вітростійку та кліпаючи лівою повікою, щоби піт не потрапляв у око. Він був недалеко від тіні, яку відкидала велика й довгаста скельна формація, що нагадувала книжку на полиці. — Навіщо чекати впродовж цілої битви лише для того, щоб напасти зараз? Коли…

Коли він от-от мав вирватися з пастки. Очевидно, паршендійський Сколкозбройний був не проти, щоб його соратники насідали на Далінара, доки загибель князя здавалася лише справою часу. Можливо, у такий спосіб звичайні солдати отримували можливість здобути Сколки, як це робилося і в арміях людей. Але тепер, коли в того з’явився шанс утекти, ризик утрати Зброї та Збруї ставав зависоким, тож проти нього вислали Сколкозбройного.

Який підступав, звертаючись до нього нерозбірливою мовою паршенді. Далінар не зрозумів ані словечка. Він здійняв Сколкозбройця та став у стійку. Паршендієць додав іще щось, а тоді фиркнув і зробив випад, змахнувши мечем.

Далінар подумки вилаявся, усе ще засліплений на ліве око. Князь відхилився назад і відбив удар ворожого клинка. Від виставленого ним захисту тіло струснулось під бронею. М’язи реагували мляво. Тріщини в Збруї все ще сочилися Буресвітлом, проте його потік послабшав. Ще трохи — й обладунок перестане виконувати свої функції.

Сколкозбройний паршендієць знов атакував. Його стійка була незнайома Далінару, але в ній проглядало щось натреноване. «Це тобі не дикун, який грається з могутньою Зброєю». Противник мав належну підготовку. Далінару довелося повторно відбити удар, хоча Вітростійка на таке й не розрахована. Але його переобтяжені м’язи були надто повільні, щоб ухилитися, а Збруя надто розтріскалась, щоб наражатися на небезпеку пропустити удар.

Удар, який заледве не вибив його зі стійки. Зціпивши зуби, князь уклав у лезо меча всю вагу свого тіла й навмисно виставив занадто сильний захист, відбиваючи наступний удар паршендійця. Клинки зітнулися з несамовитим брязкотом, відкинувши зливу іскор, немовби хтось вихлюпнув у повітря відро розплавленого металу.

Далінар швидко оговтався та кинувся вперед, намагаючись зарядити плечем супротивнику в груди. Однак паршендієць був поки що повен енергії — адже його Збруя залишалася цілою. Він відскочив убік і заледве не дістав Холіна в спину.

Князь ухилився саме вчасно. А тоді розвернувся й заскочив на невисокий уступ скельної формації. Звідти перебрався на вищий карниз і так спромігся дістатись вершини. Як він і сподівався, паршендієць кинувся вслід. Позбутися надійної опори під ногами означало піти ва-банк — і це якнайкраще влаштовувало Холіна. Його міг добити єдиний удар. А значить, слід було ризикувати.

Щойно ворог наблизився до вершини останця, як Далінар напав, скориставшись із подвійної переваги стійкішого положення ніг і можливості атакувати зверху вниз. Паршендієць не став завдавати собі клопоту, ухиляючись. Він прийняв удар на шолом, який тріснув, але й отримав нагоду вдарити Далінара по ногах.

Той відскочив назад, почуваючись хворобливо повільним. Він заледве встиг забратися з-під помаху леза й не зміг завдати повторного удару, доки супротивник вилазив на вершину.

Паршендієць зробив загрозливий випад. Випнувши підборіддя, Далінар здійняв руку, щоб відбити його, і кинувся під удар, молячи Вісників, щоби пластина на передпліччі витримала. Ворожий клинок налетів на неї, роздробивши Збрую, від чого вверх по руці Холіна пробігла дрож. Латна рукавиця, що обтягувала його кулак, раптом наче перетворилася на свинцеву гирю, але Далінар продовжував бій і замахнувся мечем у відповідь.

Цілячи не в обладунок паршендійця, а в камінь під його ногами.

Хоча в повітрі й розлетілися розплавлені уламки Долінарових поручів, він перетяв скельну породу під ногами супротивника. Чималий шматок скелі відламався, і Сколкозбройний разом із ним рухнув донизу. За мить розлігся гуркіт від їхнього падіння.

Далінар увігнав свій кулак у камінь — тієї руки, на якій роздробилася пластина, — і зняв рукавицю. З’єднання розімкнулося, і він витяг на свіже повітря кисть, яку холодило від поту. Князь залишив там рукавицю — тепер, коли поручі були зламані, вона все одно не працювала як слід — і заревів, одноруч змахнувши Сколкозбройцем. Відтявши черговий шматок скелі, він обрушив його вниз, на ворога.

Паршендієць саме звівся на ноги, але брила припечатала його зверху, спричинивши сплеск Буресвітла та низький тріскотливий звук. Далінар почав спускатися, силкуючись встигнути до ворога, доки той лежав нерухомо. На жаль, права нога князя поболювала, і коли він дістався підніжжя останця, то вже йшов шкутильгаючи. Але якби він скинув сабатон, то не зміг би втримати на собі решту Збруї.

Зціпивши зуби, князь зупинився — паршендієць устиг підвестися. Спуск виявився надто загайним. Обладунок противника хоч і тріснув у багатьох місцях, все ж був у не настільки плачевному стані, як його власний. І що особливо вражало — той зумів утримати Сколкозбройця. Неприятель спрямував заковану в броню голову в бік Далінара. Очі сховалися за оглядовою шпарою шолома. Довкола них стояли колом решта паршенді й спостерігали мовчки, не втручаючись.

Далінар здійняв меч, стискаючи ефес обіруч — однією долонею в рукавиці й однією оголеною. Його липку неприкриту руку холодив вітерець.

Бавитись у квача не було сенсу. Він битиметься тут.

* * *

Уперше за багато-багато місяців Каладін почувався по-справжньому живим і бадьорим.

Краса списа, що свистів у повітрі. Єдність тіла й свідомості, миттєва реакція рук і ніг — думка просто не встигала за нею. Знайома чіткість класичних списоборних прийомів, засвоєних упродовж найжахливішого періоду в його житті.

Зброя стала продовженням самого Каладіна: той орудував нею легко й невимушено — як-от пальцями. І, звиваючись, проріджував паршенді, відплачуючи тим, хто вбив стількох його друзів. Квитався за кожнісіньку стрілу, яку ті випустили в його тіло.

Завдяки Буресвітлу, яке екстатично пульсувало всередині, він відчув ритм цієї битви. Майже той самий, що й у пісні паршенді.

А ті й справді співали. Вони встигли отямитись від побаченого — як Каладін всотує Буресвітло й промовляє Слова Другого ідеалу. І тепер накочувалися валами, затято намагаючись дістатися мосту та скинути його в провалля. Декотрі перестрибнули на інший бік, щоб напасти звідти, проте Моаш повів обслугу в контратаку. І, як не дивно, вони відкинули ворога.

Сил кружляла довкола Каладіна, немовби гнаний буревієм листок, линучи на хвилях Буресвітла, які здіймалися з його шкіри — аж розпливалася перед очима. Вона була в захваті. Каладін ще ніколи не бачив її такою.

Він не переривав своїх атак — хоча, краще сказати, однієї затяжної атаки, оскільки кожен удар безпосередньо перетікав у наступний. Його спис не знав спочину, і — разом зі своїми людьми —