Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

— знали, що робити далі. Вишикувавшись клином за спинами Сколкозбройних, вони розколювали фронт і — завдяки загонам списників — прокладали коридор, просуваючись уперед.

Адолін наступав практично підбігцем. Схил пагорба працював на них, забезпечуючи кращу опору під ногами, і вони з гуркотом сунули з нього, немовби стадо чалів. Отриманий шанс на виживання, коли все, здавалося, було втрачене, надав людям сили на останній ривок до свободи.

Вони несли колосальні втрати. За цей час у Далінаровому війську зі строю вибула ще тисяча з тих чотирьох, що залишалися, — якщо не більше. Але це не мало значення. Паршенді билися, щоб умертвляти, а от алеті — цього разу, — щоби жити.

* * *

«Безсмертні Вісники, що над нами», — подумав Тефт, спостерігаючи, як відбивається Каладін. Лічені хвилини тому цей хлопчина, здавалось, був на межі — шкіра стала мертвотно-бліда, руки тряслися. А от тепер став осяйним смерчем, буревієм зі списом у руках. Тефт побував не на одному полі бою, однак ніколи не бачив нічого навіть віддалено схожого. Командир утримував позицію перед мостом сам-один. Біле Буресвітло струмувало з нього, наче яскраве полум’я. Його швидкість була неймовірна — практично нелюдська, — а про точність і говорити зайве: кожен випад списа вціляв у шию, бік чи ще якусь незахищену ціль на паршендійському тілі.

Самим лише Буресвітлом такого не пояснити. Тефт дуже туманно пригадував те, чого колись навчали його батьки, але всі ці спогади сходилися в одному: Світло не дарує вміння. Воно не може зробити людину тим, ким та не є. Його справа — примножувати, надавати сили, вселяти енергію.

Доводити до ідеалу.

Низько пригнувшись, Каладін ухилився й засадив тупим кінцем списа паршендійцеві в ногу, поваливши того додолу, а далі миттю підвівся та відбив удар сокири, заблокувавши держаком топорище. Він відняв одну руку й спрямував вістря ратища вгору — просто під пахву нападника, куди й устромив його. Доки цей паршендієць падав, хлопець висмикнув штих і заїхав протилежним кінцем у голову іншого ворога, що занадто наблизився. Кінець древка роздробився, бризнувши скіпками, а панцирний шолом паршендійця вибухнув.

Ні, річ була не лише в Буресвітлі. Перед Тефтом воював віртуоз-списоборець, чию майстерність воно піднесло на нечуваний рівень.

Ошелешена обслуга зібралася довкола Тефта. Його поранена рука, здавалося, боліла не так сильно, як мала б.

— Немовби повів самого вітру, — промовив Дрегі. — Який зняли з небес та оживили. Він навіть не людина — спрен.

— Сиґзіле? — запитав Шрамм, витріщаючи очі. — Ти коли-небудь бачив хоч щось на подобу цього?

Темношкірий азіш похитав головою.

— Прародителю бур, — прошепотів Пійт. — Хто… хто перед нами?

— Командир Четвертого мосту, — відрізав Тефт, струснувши з себе замріяність. По інший бік прірви Каладін заледве ухилився від паршендійської булави. — І йому потрібна наша допомога! Перше та друге відділення, тримайте лівий фланг. Не дайте паршенді його оточити. Третє й четверте відділення — ви зі мною направо! Скеле й Лопене, будьте готові відтягувати поранених. А решті — вишикуватись складчастою стінкою. Атакувати не треба — просто тримайтеся та відтісняйте їх. І ще: Лопене, кинь йому списа з цілим держаком.

* * *

Далінар заревів, стинаючи групу ворожих мечників. А тоді кинувся по їхніх тілах і, збігши невисоким схилом угору та вимахуючи Сколкозбройцем, зістрибнув на паршенді за кілька футів під ним. Обладунок лежав на ньому важезним тягарем, але інерція боротьби не давала йому зупинятися. Кобальтові гвардійці — розрізнена жменька вцілілих бійців — з криком зістрибнули зі схилу вслід за ним.

Вони були приречені. Дотепер ті мостонавідники, напевно, загинули. Проте Далінар благословляв їх за таку офіру. Може, вона й нічого не давала в сенсі кінцевого результату, але змінила шлях. Ось як мають помирати його воїни — не зацькованими й наляканими, а в завзятому бою.

Він не сповзатиме мовчки в пітьму. Оце вже дзуськи! Князь знову зухвало заволав і врізався в купу паршенді, а лезо його меча, прокручуючись і посмикуючись, описало коло. Він, спотикаючись, пробрався крізь ділянку паршендійських трупів, чиї очі вигоряли в момент загибелі.

І вискочив на відкритий простір.

Далінар приголомшено закліпав очима. «У нас вийшло, — подумав князь, не вірячи власним очам, — ми проклали собі шлях аж сюди!» Позаду нього солдати закричали «ура», і їхні змучені голоси звучали чи не настільки ж здивовано, як почувався й він сам. Просто попереду — між ним і прірвою — зайняли позицію останні паршенді. Але вони стояли спинами до нього. Чому вони…

Мостонавідники.

Мостонавідники вели бій. Далінар витріщив очі, і його занімілі руки опустили Присяжника. Крихітна команда обслуги втримувала підхід до настилу, відчайдушно боронячись від противника, що намагався відтіснити її назад.

Це був найдивовижніший, найславетніший учинок, який коли-небудь бачив Холін.

Його син видав бойовий клич, пробиваючись крізь паршенді праворуч від батька. Обладунок юнака вкривали подряпини, тріщини й насічки, а шолом розколовся, залишаючи голову небезпечно відкритою. Однак його обличчя світилося торжеством.

— Уперед, уперед! — гаркнув Далінар, тицяючи пальцем. — Надайте їм підтримку, бодай вам буря! Бо якщо та обслуга загине, ми всі — покійники!

Адолін і Кобальтова гвардія кинулися вперед. Повз них галопом проскакали Баский та Чистокровний, ришадіум молодшого Холіна, і кожен із них ніс на собі трійко поранених. Далінарові була ненависна необхідність залишити їх на цих схилах аж стільки, але Кодекс містив недвозначну вказівку. За таких обставин пріоритетним ставав захист тих, кого він міг урятувати.

Далінар розвернувся, щоб завдати удару по основних силах паршенді зліва від нього, утримуючи в такий спосіб коридор для свого війська. Багато хто з солдатів кинувся в нього, шукаючи порятунку, проте кілька загонів ще раз довели свою стійкість тим, що вишикувалися вздовж країв і продовжили бій, намагаючись розширити цю прогалину. Начільна серветка, підмощена під Далінарів шолом, наскрізь просякла потом, і його краплини, перевалюючись через брову, заливали йому ліве око. Він вилаявся й потягнувся відкрити забрало, а тоді застиг.

Вороже військо розступалося. У глибині його шеренг стояв справжній велетень — семифутовий на зріст паршендієць в осяйній срібній Сколкозбруї. Вона облягала його, як тільки цей обладунок і може облягати: сиділа так, наче була зроблена за його міркою. Грізного вигляду Сколкозброєць мав зазублини — немов застиглі металеві омахи полум’я. Він здійняв його в бік князя, салютуючи.

— Тепер? — гукнув Далінар, не вірячи власним очам. — Ти прийшов саме тепер?

Сколкозбройний ступив крок уперед, і його сталеві сабатони дзенькнули об камінь.