Джордж Мартін - Борва мечів

владі жодного замку, а королева моя вбирається у хутро та бурштин, а не в шовк і сафіри. Я сам собі оборонець, сам собі блазень і сам собі співець. Королем-за-Стіною не стають од того, що ним був твій батько. Вільний нарід не піде за самим лише ім’ям. І котрий брат народився раніше, їм начхати. Вони ідуть за воїнами. Коли я утік із Тіньової Вежі, по сей бік Стіни у королі пнулися аж п’ятеро. Один із них був Тормунд, інший — магнар. Трьох інших я убив, коли вони дали зрозуміти, що ніколи не підуть за мною добром.

— Ворогів убивати ви вмієте, — мовив Джон руба, — та чи вмієте правити друзями? Якщо ми пропустимо ваших людей, чи стане вам сили змусити їх берегти королівський мир і коритися законам?

— Яким ще законам? Законам Зимосічі та Король-Берега? — зареготав Манс. — Коли ми схочемо законів, то складемо свої власні. Правосуду ваших королів ми теж не хочемо. А заразом і податків. Я віддаю вам лише ріг, але не нашу свободу. На коліна ми перед вами не станемо.

— Що як ми відмовимо?

Джон не мав сумніву, що так і станеться. Старий Ведмідь міг би принаймні вислухати, хоч і став би дибки від самої думки пустити тридцять чи сорок тисяч дичаків блукати Семицарством. Та Алісер Терен і Янос Слинт відкинули б пропозицію, навіть не дослухавши.

— Якщо ви відмовите, — сказав Манс Розбишака, — Тормунд Велетнебій просурмить у Ріг Зими за три дні на світанку.

Джон міг би віднести послання назад до замку Чорного і розповісти там про ріг. Але якщо він залишить Манса живим, князь Янос та пан Алісер негайно вчепляться у цей доказ його зради. Тисячі думок замерехтіли у Джоновій голові. «Якби ж знищити ріг, розрубати його на шматки тут і зараз…». Але не встиг він іще обміркувати свій намір, як почув низький стогін якогось іншого рогу, ледве чутний з-за товстих хутряних стін шатра. Манс теж почув і, спохмурнівши, рушив до дверей. Джон пішов слідом.

Ззовні ріг лунав гучніше; дичацький табір занепокоєно ворушився. Повз них пробігли троє рогоногів з довгими списами. Пирхали та іржали коні, ревіли прадавньою мовою велетні, стурбувалися навіть мамути.

— То ріг розвідника з дальньої чати, — мовив до Манса Тормунд.

— Хтось наближається. — Варамир сидів зі схрещеними ногами на напівзамерзлій землі; навколо неспокійно никали його вовки. Угорі майнула тінь; Джон зиркнув угору і побачив голубі орлині крила. — Зі сходу щось насувається!

«Коли мертві ходять землею, мури, палі та мечі вже нічого не важать» — пригадав Джон. — «Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію. Ніхто не знає цього краще за мене.»

Харма насупилася.

— Зі сходу?! Упирі мають бути позаду!

— Зі сходу, — повторив перевертень. — Відти щось насувається.

— Інші? — запитав Джон.

Манс заперечливо хитнув головою.

— Інші ніколи не приходять засвітла, коли сонце у небі. — Полем битви торохтіли запряжки, повні бійців зі списами з загострених кісток. Король застогнав, побачивши і почувши їх. — Куди це вони в дідька пхаються?! Гей, Квене! Хай ті йолопи повертаються туди, де їх поставили! А мені приведіть коня! Не огиря, а кобилу. І обладунок принесіть.

Манс окинув підозріливим оком Стіну. На крижаній верхівці стовбичили солом’яні вояки — збирачі стріл. Та більше нічого не ворушилося.

— Хармо, хай твої сідають на коней! Тормунде, відшукай своїх синів і постав мені три шереги списів!

— Гаразд! — відповів Тормунд і швидко закрокував геть.

Миршавий перевертень заплющив очі й мовив:

— Бачу їх. Рухаються вздовж струмків, звірячими стежками…

— Хто вони?

— Люди. Верхи на конях. У сталевих риштунках і чорних строях.

— Ґави! — плюнув Манс, наче вилаявся, і обернувся до Джона. — Невже мої старі браття гадають, що можуть застукати мене без штанів, приславши тебе на облудні перемови?

— Якщо вони і хотіли напасти, то мені не сказали.

Але Джон і сам у те не повірив. Князь Янос не мав досить людей, щоб напасти на дичацький табір, до того ж знаходився з іншого боку Стіни, а прохід було засипано камінням. «Його підступ — іншого штибу. А це — хай воно що — не його рук справа.»

— Якщо ти мені знову брешеш, то живим відси не підеш, — пообіцяв Манс.

Його стражники підвели йому кобилу і принесли обладунок. Усюди в таборі люди гасали туди й сюди: одні шикувалися, наче на приступ Стіни, інші тікали кудись у ліс, жінки прямували собачими запряжками на схід, мамути дибали на захід. Побачивши, як на узліссі за півтори сотні сажнів з’являється тоненька лава розвідників, Джон сягнув за плече й витягнув Пазура. Прибульці мали на собі чорні кольчуги, чорні шоломці, чорні кобеняки. Ще не вдягнувши обладунку, Манс вийняв меча.

— То кажеш, ти нічого про це не знав, га? — холодно запитав він Джона.

Повільно, як мед тече холодного ранку, розвідники насувалися на дичацький табір, прокладаючи собі дорогу крізь чагарник та купки дерев, через камені та корені. Дичаки стрімко рушили їм назустріч, вигукуючи войовничі кличі, струшуючи довбнями, спижевими мечами, кремінними сокирами, відчайдушно чвалуючи назустріч своїм стародавнім ворогам. «Волай, рубай та душу віддавай» — казали Джонові брати про спосіб, яким вели війну вояки вільного народу.

— Хочете — вірте, хочете — ні, — відповів Джон Королю-за-Стіною, — але про цей напад я нічого не відав.

Не встиг Манс відповісти, як повз них промчала Харма, ведучи у бій три десятки наскочників. Попереду летів її значок — мертвий пес на списі, що бризкав кров’ю з кожним ударом копит. Дивлячись, як вона зав’язує бій з розвідниками, Манс мовив:

— Може, ти й не брешеш. Оті схожі на хлопців зі Східної Варти — жеглярі на конях. Котер Пайк завжди мав більше завзяття, ніж розуму. Він запопав пана Князя-над-Кістками коло Довгого Кургану — мабуть, схотів і зі мною спробувати щастя. Але це помилка, необачна дурість. Йому не вистачить людей, і він…

— Мансе! — заволали звідкілясь. То виявився розвідник, що на спіненому коні виник з-поміж дерев. — Мансе, там їх багато! Нас оточують! Залізні люди, ціле військо залізних людей!

Манс вилаявся і скочив у сідло.

— Гей, Варамире! Лишайся і стеж, аби Даллі не зашкодили.

Король-за-Стіною вказав вістрям меча на Джона.

— І на цього гайворона теж зайвим оком накидай. Якщо схоче