Михайло Опанасович Стельмах - Вибрані твори

Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.

— Кажи, як маєш щось…

— Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою — ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти…

— І що?

— То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.

— І що далі?

Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.

— А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!

— А ти йому що?

— А я тихенько сказала: «Спасибі, дядьку». І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.

— От молодець! — радісно вихопилось у мене.

— Він чи я? — довірливо запитала Люба.

— Обоє.

На це Люба розважливо відповіла:

— Отак живе людина і не знає, що вона — голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.

— Везе ж людям! — кажу я, а Люба починає сміятись. — І що ти тому головному співала?

— Журливої: «Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес». І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

— Що ж на це тато?

— Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, — розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. — Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

— А що в тебе в торбинці?

— Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

— На чай збираєш?

— Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

— Можна і разом.

— То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій — отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:

— Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?

— Добрий день, дядьку, — з гідністю відповіла Люба.

— Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

— Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

— Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. — Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. — Чий він?

Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:

— Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.

— Ти чого? — дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.

— Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.

— І це правда.

— І мій батько теж щось має проти вас.

Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:

— Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, — і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. — Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе? — і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.

— Що ви, дядьку, робите?! — злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:

— Не бійся, дівко, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?

— Нема тут ні кізочки, ні зайця.

Дядько Сергій хмикнув:

— Та невже нема? Так я і повірю тобі!

— А ви хіба хоч кому-небудь вірили?

— Царю вірив, і то даремно — прогадав! — позлішало обличчя і вся постать дядька Сергія. Він ще щось хотів сказати, але передумав, крутнувся і, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.

— Попрощається сьогодні з життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, — сказала Люба чиїмись словами. — Тато говорить, що в нього затверділа совість.

— А в твого дядька справді є жабри?

Люба пирхнула:

— Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходімо ж до куреня.

Але після мови дядька Сергія мені навіть меду не захотілося.

— Краще спочатку нарвемо липового цвіту.

— То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на півлісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині — візьме й підведе її на ноги?

— Ге. А далеко ця липа?

— Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.

Я поглянув на Обмінну, на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала