Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

Альберт прокинувся серед ночі й не зміг заснути, Ада дала йому золотисту, майже прозору карамельку, і він щасливо вмостився в неї на колінах, а вона стала розказувати казки про Білосніжку й лиху мачуху і багато інших історій, де мачуха-узурпаторка врешті танцює в розжарених залізних черевиках.

— А тоді їхня мати повернулася, і вони жили довго і щасливо.

— Мати повернулася, — радісно повторив Альберт, і Ада потягнулася до срібного материного медальйона в кишені фартушка. Вона берегла прикрасу як талісман, бо їй не вірилося, що мати могла полишити їх і зникнути навіки.

Рейчел сиділа і ногою гойдала велику дерев’яну колиску. Немовля вони тримали на кухні біля пічки, як буханець хліба, ось тільки це тісто ніколи не підніметься. Місіс Мей навідувалася аж до зими, ще й приводила інших жінок із села — кожна мала власну думку про те, що робити із хворобливим дитям. Семюел був крихітний, як стара Адина лялька, і майже такий же безживний.

Холодними вечорами першої і єдиної зими в житті Семюела вони сиділи на кухні — Рейчел по один бік колиски, діти по інший, скулившись на довгій дубовій лаві, а між ними світила лампа. Від її жовтого світла темрява видавалася ще чорнішою. Фредерік знову запив і більшість вечорів проводив десь у селі. Інколи Ада брала Нелл на руки, як немовля, і тоді дівчинка і її мачуха переглядалися з різних кутків кухні, як королеви-суперниці. Того вечора вони поскандалили, й Ада була змушена зайнятися чимось корисним, тож сіла латати шкарпетки. Час від часу вона піднімала погляд і дивилася на Рейчел, як на порожнє місце.

— На що зириш? — нарешті огризнулася Рейчел, і Ада силувано посміхнулася. Від цієї посмішки мачусі завжди хотілося її стукнути.

— На ніц.

А що Рейчел не вгавала, то дівчинка злостиво додала:

— На ялівку шпетну.

Рейчел уже достатньо добре вивчила їхній дурний діалект, аби зрозуміти, що її назвали страшною коровою.

Вона вирішила, що наступного року відправить дівку у служки, і на тому кінець. Це буде справедливо: най донька Аліси Баркер гарує при грубці й виносить помиї. Рейчел зненавиділа ферму. На цій зеленій землі далеко від моря вона почувалася не в своїй тарілці. Вона так скучила за криком мартинів, рибним духом і кіптявою від китячого жиру, що, якби не Семюел, спакувала б речі й рушила додому. Вона навіть не знала, кого ненавидить більше — чоловіка чи дітей.

— Час вам лягати, — сказала вона, не підводячи погляду на дітей.

— Ми тіко си дочекаєм, доки батя верне з «Лисиці й винограду», — Лоренс знову нив, що завжди дратувало Рейчел.

— Як я сказала, що час спати, значить, час спати, — Рейчел говорила рішуче, крізь зціплені зуби, наголошуючи кожне слово. Якби Лоренс був розумніший, то, мабуть, збагнув би, що вона тільки й чекає приводу.

— Чому?

Рейчел прибрала ногу від колиски, нахилилася вперед, схопила Лоренса за чуба й сіпнула до лампи, але, придивившись, відпустила, ніби обпеклася, і нажахано охнула. Усі зацікавлено втупилися в Лоренса: у нього лицем пішли яскраво-червоні цяточки.

— Це моровиця? — спитав Том, піднявши очі на Рейчел.

Та бридливо труснула головою:

— Ні, дубова твоя голова, це вітрянка.

У каміні розвели таке велике багаття, що вугілля жаріло ще о другій ранку. Ада слухала, як щопівгодини на камінній полиці б’є годинник з оправою із червоного дерева, який належав матері ще до того, як вона побралася з батьком. Мати обожнювала цей годинник. Ада підкралася до дверей і підняла клямку, затримавши подих на випадок, якщо завіси зариплять. Коли вона прочинила двері, раптовий порив холодного вітру припідняв в’язану серветку на каміні і здмухнув зі столу клапоть блакитного пакувального паперу. Надворі повітря було непорушне, стояв тріскучий мороз. Ада пашіла від вітрянки, тож доторк холоду був майже приємний.

Над полями висів величезний холодний місяць, забарвлюючи землю блакиттю. На деревах блищала паморозь, як цукрова глазур. Ада загадала бажання, єдине бажання, яке в неї лишилося — щоб Рейчел померла, а її товсте тіло зогнило і розчинилося під землею. Вона як худобина у полі, тільки таке порівняння несправедливе до худоби, яка нікому не бажає кривди і взагалі створіння Боже, бо до Рейчел явно доклав рук диявол.

Ада вийняла з кишені срібний медальйончик і відкрила. У місячному сяйві волосся у медальйоні видавалося безколірним.

Мати відійшла вночі. Вона поцілувала їх усіх на ніч, як завжди, а вранці її вже не було, тільки материн дух лишив Аді під подушкою срібний медальйончик. Наступного ранку Фредерік скликав їх усіх за кухонний стіл і сказав, що мати померла, а тоді Ада лишилася варити вівсянку, а Фредерік рушив у село, шукати годувальницю для крихітки Неллі, лаючись собі під ніс:

— Могла і писклє сране з собов забрать!

Ада не розуміла, як це мати померла, якщо тіла не було. Але якщо вона жива, то де ж вона поділася?

Ада зачинила двері так само тихо, як відчинила, і навшпиньки підійшла до колиски.

— То що, Семюелю, як воно тобі? Пий, пий студене повітря, щоб швидше до Творця.

Немовля чмихнуло носом.

— Тебе балують, а як тобі таке?

Ада повільно, але рішуче шкрябнула шкірку на пухирці від вітрянки й аж ногою притупнула від болю, коли той луснув. Вона глибоко вдихнула й вимазала палець у гної, а тоді сягнула у колиску й обтерла лице немовляти, як священик, що благословляє парафіян.

— Що це ти поробляєш?

Це Рейчел крокувала до неї у просторій нічній сорочці, як бойовий корабель під вітрилами до беззахисної жертви.

Ада підскочила й мимоволі сховала руку за спину.

— Ніц, — сказала вона й широко посміхнулася.

— Брехуха мала! Ти мені тут не прикидайся ображеною невинністю, геть від колиски! — голос Рейчел піднімався з кожним складом. Після такого вона зазвичай впадала в шал. — Якщо ти малого хоч пальцем торкнулася, я тобі руки повириваю.

Семюел занявчав із глибин колиски, і Рейчел схопила Аду за руку й сіпнула на себе, намагаючись розтиснути долоню й побачити, що там усередині.

— Ніц там нема! — завищала Ада. — Нема ніц, ніц я йому не роблю, думала, він плаче.

— А то тобі не байдуже.

Рейчел почала вертіти її навсібіч і нишпорити кишенями. Згадавши про медальйон, Ада спробувала викрутитися з допитливих рук мачухи.

— А це що таке, мадама? — Рейчел тріумфально підняла