Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

Вибухнули оплески та схвальні вигуки. Занетта роздратовано промовив:

— Якби ви були такі ласкаві й дозволили мені закінчити…

Та йому не дозволили.

Знову той самий всеохопний рев накинувся на актовий зал недільної школи.

Момент, у який це сталося, та остання репліка викликали єдину хвилю сміху за весь вечір. Навіть сам голова сумно всміхнувся, здійнявши руки в безнадійному жесті.

Пролунав буркотливий чоловічий голос:

— Та не тягніть!

Занетта кивнув на знак згоди. Він продовжив свою про­мо­ву, обережно пробираючись — ніби альпініст на скелях — між періодичними перекатами звуку над головою. Проголосив, що громада Медоувуда мусить відкинути ввічливість та розважливий підхід до керівників аеропорту й інших його представників. Натомість чітка юридична атака має стати їхнім подальшим планом дій. Мешканці Медоувуда — громадяни з юридичними правами, що їх нахабно порушують. З цими правами вони можуть звернутися до судів; тому мусять бути готові боротися твердо та навіть, якщо доведеться, жорстко. Якщо виникає питання, до якої форми правового наступу краще вдатися, так склалося, що відомий адвокат, містер Елліот Фрімантл, який має офіси в місті, на «Петлі»91, погодився бути присутнім на зустрічі. Містер Фрімантл простудіював закони, що стосуються надмірного шуму, приватного та повітряного просторів, і зовсім скоро ті, хто не побоялися негоди й прибули сюди, із задоволенням послухають цього поважного джентльмена. Він, до речі, запропонує…

Поки кліше лилися рікою, Елліот Фрімантл нервово совав­ся на місці. Він легенько провів рукою по своїй еле­гантній, злегка помережаній сивиною, зачісці, погладив гладеньке підборіддя та щоки — поголився за годину до зустрі­чі, — а гострий нюх підтвердив: особливий лосьйон, яким він завжди користався після гоління й засмаги від ламп сонячного світла, досі тримався. Він схрестив ноги, дивлячись на свої двохсотдоларові туфлі зі шкіри алігатора, які досі дзеркально сяяли, й обережно намагався не зіпсувати напрасовану складку штанів шорсткого, зшитого на замовлення костюма кольору блакитної ялини. Елліот Фрімантл давно зауважив, що людям подобається, коли їхні юристи — на відміну від лікарів — на вигляд заможні. Заможність адвоката є запорукою успіху в суді, успіху, якого ті, що збираються взяти участь у судовому процесі, хочуть для себе.

Елліот Фрімантл сподівався, що більша частина присутніх у залі незабаром стане позивачами, а він їх представлятиме. Водночас він з нетерпінням чекав, коли цей старий йолоп, Занетта, забереться геть з трибуни, щоб він, Фрімантл, зайняв його місце. Не було кращого способу втратити впевненість аудиторії чи присяжних, ніж дати їм думати швидше, ніж ти сам, аби вони почали усвідомлювати, що ти збираєшся казати, до того як воно прозвучить. Інтуїція підказувала Фрімантлу, що саме це зараз і відбувається. Тому, коли настане його черга, доведеться працювати набагато серйозніше, щоб показати свою обізнаність та інтелектуальну перевагу.

Деякі з його колег по цеху могли б засумніватися в тому, чи й справді інтелект Фрімантла хоч десь переважає. Вони навіть могли б заперечити звання «джентльмена», яким його відзначив голова зібрання.

Колеги-адвокати часом називали Фрімантла гравцем на публіку, який домагається високих гонорарів переважно завдяки свому таланту шоумена. Проте всі сходилися на думці, що він володіє гідним заздрості вмінням завчасно братися за справи, які пізніше виявляються грандіозними та прибутковими.

Ситуація в Медоувуді була ніби створена на замовлення для Елліота Фрімантла.

Він прочитав про проблеми громади і з допомогою своїх зв’язків швидко організував усе так, щоб кільком мешканцям порадили його як адвоката, який, скоріш за все, їм допоможе. Отож комітет домовласників врешті-решт звернувся до нього, й саме така форма співпраці надавала йому психологічну перевагу, яку він планував від самого початку. Тим часом Фрімантл поверхово ознайомився із законами та нещодавніми рішеннями суду, які стосувалися шуму та приватного простору, — що було для нього зовсім новою сферою, — тож, коли прибули представники комітету, він звернувся до них із запевненнями бувалого експерта.

Пізніше Фрімантл зробив пропозицію, яка переросла у сьогоднішню зустріч та його тут присутність.

Дякувати Богові! Здається, Занетта нарешті закінчував цей пустопорожній вступ. Не розлучаючись зі своїм банальним тоном, він промовив:

— …й нарешті, маю честь та приємність представити…

Навіть не очікуючи, щоб прозвучало його ім’я, Елліот Фрімантл зірвався на ноги. Він почав говорити ще до того, як сідниці Занетти торкнулися крісла. Як і зазвичай, він обійшовся без прелюдій.

— Якщо ви очікуєте від мене співчуття, можете зараз же покинути залу, бо його не буде. Ви не дістанете його ні під час цієї, ні під час іншої можливої зустрічі. Я не постачальник носовичків для сліз, тож якщо вони вам знадобляться, раджу прихопити свої або ділитися одне з одним. Моя справа — закон. Закон, і більш нічого.

Фрімантл зумисне змусив свій голос звучати жорсткіше і знав, що шокував присутніх, як і було заплановано.

Він також помітив, як підвели голови та уважно заслу­халися журналісти. Їх було троє за столиком для преси, що стояв у передній частині залу, двоє молодих чоловіків зі щоденних газет великого міста й літня жінка з місцевого тижневика. Усі були важливим пунктом його плану, й він заздалегідь потурбувався про те, щоб дізнатися їхні імена та перекинутися кількома словами перед початком зустрічі. А зараз олівці в їхніх руках бігали по паперу, мов навіжені. Чудово! Співпраця з пресою завжди стояла на чільному місці в будь-якому проєкті Елліота Фрімантла, і з досвіду він знав, що найкращий спосіб її досягти — це дати жваву історію зі свіжого ракурсу. Зазвичай йому це вдавалося. Газетникам таке подобалось набагато більше, ніж безкоштовна випивка чи їжа, — і чим жвавіша й строкатіша історія, тим приязнішими були їхні репортажі.

Він повернув увагу знову до аудиторії. Продовжив, тільки на один тон знизивши агресію:

— Якщо ми домовимося, що я вас представлятиму, то я буду змушений ставити вам запитання стосовно впливу шуму з аеропорту на ваші будинки, сім’ї,