Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

25 жовтня

Після тієї нічної прогулянки Джилл знову зайшла до нас і допомогла все впорядкувати. Поки вони з Джеком знову попивали херес, ми із Сірохвісткою вислизнули й побігли до вікарія. Вікно кабінету світилося, на даху при комині сиділа Текела, сховавши голову під крило.

— Нюху! Я пішла по цю кляту птаху, — заявила Сірохвістка.

— Сіренька, я не певен, чи годиться робити щось таке саме тепер.

— Мені начхати, — відказала вона й зникла.

Я чекав і спостерігав, і то довгенько. Раптом на даху зчинилася метушня. Застукотіли пазури, полетіло пір’я, і Текела здійнялася в нічне небо, викрякуючи всякі грубощі.

Сірохвістка злізла рогом будинку й повернулася.

— Добра спроба, — сказав я.

— Та де там. Я була незграбна. А вона — швидка. Хай їй грець.

Ми рушили назад.

— Може, їй тепер хоч кошмари з тобою снитимуться.

— Було б незле, — погодилася вона.

Молодий місяць. Розгнівана кішка. Пір’я в повітрі. Осінь приходить. Трава помирає.

Зранку карти лягли так, що відчулася й посилилася невеличка іронія минулої ночі. Сірохвістка пошкребла в двері, викликаючи мене, і сказала:

— Ходи-но зі мною.

Я послухався.

— Про що йдеться? — запитав я.

— Констебль із помічниками в Оуена, розслідують нічне спалення.

— Дякую, що покликала. Ходімо дивитися. Має бути весело.

— Можливо, — сказала вона.

Уже на місці я зрозумів, на що вона натякала. Констебль зі своїми підлеглими виходжали, вимірювали, винюхували. Рештки кошиків і рештки, що були до цього в кошиках, тепер лежали на землі. Рештки чотирьох кошиків з умістом, хоч їх мало б бути три — що-що, а це я добре пам’ятав.

— Отакої, — сказав я.

— Отож, — погодилася вона.

Я роздивився троє нелюдських останків і одні дуже людські.

— Хто? — запитав я.

— Сам Оуен. Хтось запхнув друїда в один із його ж кошиків і підпалив.

— Блискуча ідея, — мовив я, — хоч і плагіат.

— Кепкуйте, кепкуйте, — сказав хтось ізгори. — Він же не ваш господар був.

— Вибач, Крутьку, — сказав я. — Та щось мені не дуже співчувається комусь, хто мене отруїти хотів.

— Він мав свої заскоки, — визнав білик, — але ж його дуб був найліпший у цілім містечку. Минулої ночі знищено безліч жолудів.

— Ти бачив, хто це його так?

— Ні. Був на іншому кінці, навідував Ночовія.

— Що тепер робитимеш?

— Горіхами запасатимусь. Зима буде довга, а зимувати доведеться надворі.

— Ти міг би приєднатися до Мак-Кеба з Моррісом, — зауважила Сірохвістка.

— Ні. Я, мабуть, наслідую приклад Вапнюги й вийду з Гри. Вона стає дуже небезпечна.

— А ти в курсі, чи забрав убивця, хоч би хто це був, Оуенів золотий серп? — запитав я.

— Тут його нема, — відповів гризун. — Але може бути всередині.

— Ти ж маєш свій вхід-вихід, чи не так?

— Так.

— Він тримав його в спеціальному сховку?

— Так.

— Може, залізеш, глянеш, чи серп на місці, і нам скажеш?

— А нащо це мені?

— Може, колись ми тобі пригодимося — поділимося недоїдками, відженемо хижака...

— Я б натомість волів дещо саме тепер.

— І що ж? — запитав я.

Він зістрибнув, але не впав, а наче спланерував на землю.

— А я й не знала, що ти з летючих білок, — здивувалася Сірохвістка.

— А я й не з них. Та це було в комплекті.

— Не розумію, — сказала йому кішка.

— Доки Оуен мене не знайшов, я був дурнуватим шукайгоріхом. Як і більшість білок. Ми знаємо, як лишатися на плаву, але не набагато більше. На відміну від таких, як ви. Він додав мені розуму. Наділив і деякими особливими здібностями, як-от те ширяння. Але за це я дещо втратив. Хочу помінятися назад — знову стати, ким був: щасливим шукайгоріхом, якому плювати на відчиняння й зачиняння.

— Про що конкретно йдеться? — запитав я.

— Я дещо віддав за все це, а тепер хочу повернути.

— Що?

— Гляньте на землю під і мною. Що бачите?

— Нічого особливого, — сказала Сірохвістка.

— Тіні немає. Він забрав її. А тепер уже й не віддасть, бо мертвий.

— Сьогодні досить хмарно, — зауважила кішка. — Напевно й не скажеш...

— Повірте мені. Я-то знаю.

— Вірю, — сказав я. — Інакше торочити про