Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

та з інших фізичних реакцій: коли він іде не в той бік, рука чинить опір, коли він підходить до задуманого місця, рука перестає опиратись. Якщо на цьому місці сидить людина, то Мессінґ починає водити руку того, хто задумував завдання, вздовж тіла, поки не зупиниться біля кишені, потім лізе в кишеню. Техніка загальновідома.

Але ми знали, що на двох вечорах були випадки, які не можна пояснити з точки зору теорії мікрорухів. Наприклад, Мессінґ поставив на книжці того, хто задумував, автограф. Не доходячи до однієї дівчини, він покликав її до себе.

В один з вечорів на сеанс прийшли всі київські «телепати» — з Інституту кібернетики, з Медінституту, з Інституту напівпровідників і т. д. Майже все журі було наше, майже всі учасники сеансів також наші. Всі задумали щось таке, що його принципово не можна було вгадати з допомогою мікрорухів.

І все-таки він вгадував.

Нарешті вийшов мій напарник. Мессінґ швидко підійшов до мене, вивів мене на сцену, взяв у мене з рук книжку й почав її гортати. Він швидко знайшов сторінку, яку ми задумали, і почав водити рукою напарника згори донизу. Дійшов до номера сторінки, зупинився. Поки що все було правильно. Правильно назвав вголос номер сторінки. Ми мовчимо. Написав автограф. Загадка автографа прояснилась — це завдання одне з типових. Багаторічна практика навчила його, що типових завдань не так вже й багато, і він, перебираючи їх, може відшукати правильне.

Мессінґ зробив ще декілька дій. Не вгадав. Почувся жалібний голос: «Ох, Боже мій, що ви зі мною, старим, робите!» Шкода було, і мій напарник не витримав — підказав, що треба додати номери відкритих сторінок. Мессінґ додав. Я вовком глянув на жалісливого дослідника «загадкових явищ психіки». Він винувато потупив очі й не видав останньої частини завдання — треба було записати цифри отриманої суми у зворотньому порядку. Голос знаменитого чудодія став ще жалісливішим. Ми були непохитні. Але тут підвівся один з «наших» в журі — він також виявився жалісливим — і оголосив залові, що завдання виконано правильно. Мессінгова телепатія стала зрозуміла.

Одного разу до мене прийшов схвильований товариш і розповів, що на власні очі бачив, як його колега трохи підіймає ослінчик, не доторкаючись до нього. У телекінез і левітацію я ніколи не вірив, але все-таки вирішив подивитись на «чудо підняття ослонів». Таня також зацікавилась, і ми вирушили до чудотворця, одного з найвидатніших інженерів Союзу з сантехніки. По дорозі мій товариш розповів, що чудотворець в особливому духовному настрої може змусити будь-які предмети літати в повітрі.

Прийшли. Спеціаліст із сантехніки запропонував нам сісти біля ослона і покласти на нього руки, тільки злегка до нього торкаючись. Поклали, чекаємо. Дивлюсь на Таню — їй, так само, як і мені, незручно брати участь у цьому містичному експерименті. Господар починає просити ослін підійнятись. Ослінчик ні гу-гу. Він підвищує голос, починає владно кричати на непокірну. Ослінчик ні не ворухнеться. Так він бився з півгодини. Нарешті, весь мокрий від поту, сказав, що сьогодні нічого не вийде. До того ж, ослін із цвяхами. А спіритична наука вчить, що потрібен предмет без найменших домішок заліза.

По дорозі товариш клявся, що минулого разу ослінчик підіймався. Мені було ще більш соромно, ніж йому: навіщо я послухався М. Різла (він мене просив, як тільки я натраплю на телекінез, написати йому) і пішов дивитись на чудо.

Через декілька днів з’явилось нове пояснення невдачі: хтось із нас був скептиком. На жаль, там було цілих два скептики.

Мене познайомили зі скульптором Василем Степановичем. Спеціальної освіти у нього не було, а працював він скульптором, в основному робив на замовлення пам’ятники Леніна. Я часто бував у нього в майстерні. Єдиною естетичною категорією у нього був метраж: «Ленін двометровий», «Ленін метровий» і т. д. Він особисто волів двометрових — робота майже та сама, а платять удвічі більше. До Леніна ставився з певною повагою, але не дуже великою: робота привчила його бути байдужим до вождя. Пам’ятники він робив швидко — набив руку. Але затримувала художня рада: без її схвалення ніхто не міг купити пам’ятник (купували колгоспи, радгоспи, районні й міські ради). Основним художнім критерієм, як казав Василь Степанович, була міра відхилення від встановлених стандартів — Ленін сидить у задумі, Ленін стоїть і показує рукою в далечінь, Ленін стоїть і тримається за кепочку і ще два-три варіанти. Якщо рука повернута на декілька градусів убік — відхилення від стандарту — пам’ятник вважався поганим.

На самому початку нашого знайомства він розповів мені, що після фронту в нього було дуже погане здоров’я, лікарі махнули на нього рукою, але він врятував себе завдяки заняттям хатха-йогою. Тепер він щодня по дві години займається йогівською гімнастикою. Навчився виділяти життєву енергію — прану, з допомогою якої може знімати будь-який біль, знижувати температуру хворого. Я розповів про його можливості завідувачеві відділу біокібернетики професору Амосову. Той зацікавився.

Василь Степанович зустрівся зі співробітниками Амосова і висловив свою заповітну мрію: якщо вчені пересвідчаться у його здібностях, то він був би радий закинути «мистецтво» і працювати штатним співробітником інституту, щоб присвятити весь час вивченню на собі можливостей йоги.

Амосов виділив Василеві Степановичу десятеро післяопераційних хворих, щоб той зняв післяопераційні болі. У дев’ятьох хворих болі справді зникли. Амосов подякував йому, але сказав, що експеримент ні про що не свідчить, бо не виключено можливе навіювання. Василь Степанович ображено сказав, що це завдання вчених виключити з експерименту всі відомі науці фактори знеболювання, а сам він тільки піддослідний.

Через декілька місяців ми з Василем Степановичем пішли на лекцію Амосова.

Після лекції посипались запитання. Якийсь юнак запитав: «А правда, що у вас проводились експерименти з якимось йогом?»

Амосов відповів: «Так, проводили. Нічого не вийшло. Цей йог почав вимагати грошей за свою участь в експерименті. Який же це йог, коли він грошей прагне?» Публіка розсміялась.

Задля красного слівця добродій професор не посоромився оббрехати чесну людину.

Серед ліберальної публіки вважається, що Амосов — страшенний радикал, чудовий вчений. Насправді — Хлестаков від науки, чудовий дилетант. Зараз він, при всьому своєму радикалізмі, вже академік і депутат Верховної Ради.

Амосов був учнем фізика, академіка Лашкарьова, який до війни захоплювався телекінезом. Амосов розповідав мені, що у Лашкарьова по кімнаті літали різні предмети. Незважаючи на своє скептичне ставлення до телекінезу, я з рекомендацією Амосова пішов до Лашкарьова додому. Лашкарьов зустрів приязно, з цікавістю розпитував про наші телепатичні досліди. Я попросив його розповісти про