Поліна Ендрі - Мама для Зефірки, Поліна Ендрі

Надворі вже потемніло. Сутінки продовжують згущуватися, охоплюючи темнотою все, до чого торкаються. На небі вже мерехтять зірки і білий сніг іскриться під світлом повного місяця. А він таки приїжджає до лікарні. Розпалений і неспокійний, охоплений якимсь глибоким почуттям, що віддає мені в груди. Тепер цей чоловік стоїть на порозі лікарні і, побачивши мене, розгонистим кроком прямує до мене.

Іра якраз відійшла, її покликав до кабінету лікар, щоб поговорити віч-на-віч, і я скрипучи серцем відпустила її, але так і не змогла випалити з думок бліде, заплямоване сльозами обличчя подруги.

- Кириле, - плюю на всі правила і обіймаю його. Чоловік спочатку сторопів, але обійняв у відповідь і притиснув до себе. Мені так подобається його запах, те, як я почуваюся в його обіймах, і здається, ніби це зовсім не марення. Те дивне, що між нами, не марення. Хоча й розумію, що всі мої почуття зараз збудовані шоком, і мозок просто багато чого додумує сам. І наш спонтанний телефонний діалог все ще здається мені чимось неймовірним і нереальним, що за межами мого розуму. Все звичне просто перекинулося нагору ногами само собою.

- Як твоя подруга?

- Погано, але тримається. Даремно ти приїхав, - розтискаю обійми, з досадою розуміючи, що втягнула його у свої проблеми. - Де Зефірка?

- Вдома. Я залишив її з Лізою, це моя хатня робітниця і за сумісництвом няня.

Я киваю, глухо дивлячись кудись у підлогу.

- Послухай, вибач мені, - раптом вибачається Кирило. - І за поцілунок цей у кафе та за Кіру теж вибач.

- Який поцілунок? - піднімаю голову, не розуміючи. На обличчі чоловіка читається здивування. 

- Неважливо, - хитає головою і тягнеться в кишеню за дзижчачим мобільником.

- Вибач, - ввічливо відсувається і знімає слухавку. – Алло. Говори, Лізо. Якого біса їй потрібно? Скажи, щоб на мене не чекала. Нехай забирає речі та залишить ключі. Проконтролюй, будь ласка. Аріна? - зиркає поглядом у мій бік, від чого серце в грудях гулко забилося. - Так, добре, передам їй привіт від Злати. Уклади її спати і прочитай її улюблену казку про Попелюшку на ніч. Дякую, Лізо.

- Все добре? - Запитую м'яко, заглядаючи з обережністю в обличчя чоловіка.

- Якісь зовсім бідові ми з тобою, Арино, - губами Кирила повзе усмішка, але аж ніяк не радісна. Я впізнаю в ній проблиски гіркоти та втоми. Я нічого не розумію, що все це означає, але в нижній частині грудей тьохкає від того, наскільки вона перегукується з моїм станом.

Десь з боку палат лунають хлопки дверей і кроки, я чую чиїсь голоси, що перемовляються, не даючи мені відповісти. Заглушено розумію, що мене кличе подруга.

- Іди, поговори з ким треба, - стримано вимовляє Кирило. - Я поки почекаю на вулиці, вирішу кілька особистих питань, а потім відвезу тебе додому.