Міра Лей - Новорічний поцілунок , Міра Лей

- Привіт! - першим вітається Соколовський, після декількох секунд мовчання, він здається вже й не очікував, що я відчиню. 

- Привіт! Що ти тут робиш? - тихо запитую оглядаючи хлопця. І перше, що відмічаю, що він виглядає доволі стомленим і здається трохи розгубленим, такого Соколовського я ще не бачила. 

- Впустиш? - запитує хлопець, також розглядаючи мене. 

Тільки зараз згадую, що стою в піжамі, а про те, як я зараз виглядаю, і взагалі думати не хочу. Проте, відходжу в сторону та пропускаю Соколовського в середину. На декілька секунд, настає тиша, хлопець не починає говорити, а я намагаюсь зрозуміти, чому він прийшов. Та навіть попри те, ловлю себе на думці, що рада його бачити. 

- Як ти? - серйозно запитує Влад, уважно розглядаючи моє обличчя. 

- Я? Я в порядку! Все добре! - швидко відповідаю, не до кінця розуміючи чому хлопець запитує. 

- Ти плакала? - раптом запитує Соколовський, все ще не зводячи з мене свій погляд - У тебе заплакані очі! 

- Ні, що ти! Я просто не виспалася! - на ходу вигадую, ховаючи свої очі, оскільки чудово розумію, що після вчорашніх ридань, сьогодні очі й справді можуть бути набряклі та червоні - Так, що ти хотів? - швидко запитую, щоб змінити тему. 

- Хотів з тобою поговорити! 

- Владе, я вчора все сказала! - з острахом кажу, оскільки не впевнена, що сьогодні зможу, це повторити. 

- Знаю! І я почув тебе! - серйозно заявляє Соколовський - А тепер хочу, щоб ти почула мене! 

- Добре, я тебе слухаю! - спокійно кажу, після декількох секунд роздумів. Не впевнена, що його слова можуть щось змінити, проте хлопець спеціально приїхав сюди, тому думаю його варто вислухати. 

- Мені потрібно, щоб ти перевдягнулася та поїхала зі мною! 

- Зараз? - здивовано запитую. 

- Так! 

- Куди? 

- Побачиш! 

- Владе, я не розумію для чого це все! Ми з тобою уже все обговорили! Я не думаю що варто... - проте, хлопець не дає мені завершити. 

- За ввесь час нашого знайомства я нічого в тебе не просив. Лише сьогодні прошу, щоб ти не надовго поїхала зі мною в одне місце! - серйозно заявляє хлопець - І обіцяю, якщо ти не зміниш своєї думки, я більше ніколи тебе не потурбую! - якщо чесно від останніх слів хлопця, по тілу пройшов холод. Адже попри всі мої переконання, в тому, що нам не бути разом, мені страшно навіть представити собі, що це можливо остання наша з ним розмова. 

Крім того, Влад правий, він й справді ніколи в мене нічого не просив. Чого тільки вартував його похід зі мною на весілля сестри. Хай там як, та він мені круто допоміг втерти всім носа. Тему декілька секунд роздумую, а тоді серйозно кажу. 

- Почекай декілька хвилин, я піду перевдягнуся! - від моїх слів, Соколовський з полегшенням видихає та коротко киває. Я пропоную каву, допоки хлопець чекає, проте він відмовляється, аргументуючи це тим, що візьмемо її по дорозі. 

- Так, куди ми їдемо? - з цікавістю запитую, як тільки ми сідаємо в машину. 

- Скоро побачиш! Не хвилюйся, їхати не довго! - заспокоює хлопець - Але перед цим заїдемо, купимо кави. А то голова не варить! 

Мені хотілося запитати, чому тоді приперся в таку рань, але я промовчала. До слова, Влад і справді виглядав втомленим. По дорозі ми заїхали на заправку, та хлопець купив нам каву, а дальше ми поїхали за місто. І на всі мої вмовляння сказати куди саме ми їдемо, він відповідав - Побачиш! 

Практично всю дорогу ми їхали мовчки, слухаючи музику яка звучала по радіо, та час від часу все ж, перекидалися декількома словами. Насправді я не розуміла як поводити себе поруч з цим хлопцем, особливо після вчорашньої розмови. А ще в мене не було жодного припущення куди ми їдемо. В голові виникали різні думки, проте, я аж ніяк не очікувала, що ми приїдемо на кладовище. 

- Приїхали! - спокійно каже хлопець, зупиняючись біля великої брами, а тоді виходить з машини та обійшовши її відчиняє двері для мене. 

- Ти серйозно? Кладовище? - здивовано запитую, сподіваючись що хлопець зараз усміхнеться і скаже, що це жарт. 

- Так! - коротко каже Влад і схопивши мене за руку, потягнув в сторону входу. 

Сказати що я була здивована, це нічого не сказати. Я не розуміла, що ми тут робимо, і взагалі для чого сюди приїхали? В голову навіть закралася думка, що можливо Соколовський мене тут вб'є і відразу закопає, і ніхто, ніколи не дізнається де я зникла. Жартую звичайно, проте все ж, іти по кладовищі де навколо ні душі, крім нас з Владом, трохи моторошно. 

- Може ти на кінець поясниш, що ми тут робимо? - через деякий час, я таки не витримую і знову запитую хлопця. Соколовський ще декілька секунд іде мовчки, а тоді раптово зупиняється, і повертаючись до мене відповідає: 

- Вчора ти сказала що не можеш бути зі мною, тому що боїшся, що мої батьки ніколи не приймуть тебе! І хоча я вважаю це повною маячнею все ж хочу вияснити це питання - Влад не зводить з мене свій погляд та виглядає зараз дуже серйозним, напевно таким я не бачила його, ще жодного разу - І якщо це справді єдина причина, по якій ми не можемо бути разом, тоді тобі немає про що хвилюватися! - впевнено заявляє хлопець, та повертається до мене боком. 

Насправді я не дуже розуміла про що зараз говорить хлопець, та до чого тут кладовище. Проте, також повертаюся та бачу великий пам'ятник на якому зображено двоє молодих людей, Вітовський Олександр та Вітовська Марія, по даті розумію, що жінці було всього 25, а чоловіку 28 років, і відразу відмічаю що померли вони в один день. 

В голову напрошується логічна думка ким можуть бути ці люди Соколовському, проте, я точно знаю що його батьки живі. Про його батька часто пишуть в пресі, тоді як це все пояснити? 

- Це..? - протягую сподіваючись почути підказку від хлопця. 

- Це мої батьки! - таки підтверджує мою здогадку Влад. 

- Але ж...! - намагаюсь правильно сформулювати своє питання, та хлопець все й так розуміє. 

- Це мої справжні батьки, які загинули коли мені не було ще й двох років. Опіку наді мною взяла моя хрещена, рідна сестра моєї матері. 

- Я не знала! - шоковано кажу. 

- Це й не дивно, про це мало хто знає! На момент всиновлення Віктор Соколовський не був ще таким багатим та знаменитим, тому цієї інформації в неті не знайдеш - пояснює Влад, не зводячи погляд з пам'ятника, таке признання хлопця мене відверто здивувало. 

І здавалося б, про Влада Соколовського можна знайти безліч інформації, і хибним ділом подумати що знаєш все про його життя. Проте, насправді все не так легко та просто, впевнена що всі відомі люди виставляють на показ тільки ту частину свого життя, про яку хочуть, щоб знали. 

- Владе, мені шкода що з твоїми батьками так сталося! - тихо кажу, як тільки ми повернулись назад в машину. 

- Я розповів тобі про це, не для того, щоб ти мене пожаліла! - серйозно каже хлопець не зводячи з мене свій погляд - Я хочу, щоб ти зрозуміла, що ми з тобою не настільки різні як тобі здається! 

- Владе, я...! - хочу щось сказати, проте не знаю що. В моїй голові утворилася каша, вчора я виплакала всі сльози, думаючи що на цьому кінець нашої історії з Владом. І навіть напевно вже трохи змиритися з цією думкою. Проте, він знову прийшов до мене, він не хоче відпускати, а мені страшно, страшно повірити й довіритися. 

- Катя, говори зі мною! Прошу, скажи що тебе тривожить! - хлопець повертає мене обличчям до себе, й заставляє глянути в очі - І не кажи, що тобі все одно, твої заплакані очі говорять про інше! 

- Я не розумію чому я! - після декількох секунд мовчання, таки відповідаю - Не розумію, чому серед такої кількості дівчат, ти вибрав мене? Адже ти міг бути з будь-якою дівчиною яку побажаєш! - на кінець видаю те, що так мучило весь цей час, а тоді затамувавши подих очікую на відповідь. Влад уважно дивиться мені в очі, хоче щось сказати проте, передумує, та все ж через декілька секунд відповідає. 

- Повір, я сотні раз задавав собі це питання! А ще злився, що ніяк не можу викинути з голови тебе та наш перший поцілунок! А потім зрозумів що.... що кохаю тебе! - серйозно і впевнено каже хлопець, не зводячи з мене погляд. 

Від почутого, по тілу почали бігати мурахи, а серце здавалося ось-ось вискочить з грудей. Повірити не можу що Соколовський тільки що признався мені в коханні 

- І я не готовий тебе відпустити, і не відпущу! 

Влад обережно обгортає своєю рукою мою шию та ніжно притягає до себе. І я зовсім не перечу цьому, оскільки розумію, що хочу цього поцілунку не менше чим він. Його губи ніжно торкаються моїх, і це зводить з розуму. Кожен його дотик наче обпікає мою шкіру, проте це наче наркотик, якого хочеться ще і ще. Поруч з цим хлопцем я втрачаю голову, хоча здається я вже її втратила, ще з першого нашого знайомства, і першого поцілунку. Чи страшно мені? Так, дуже страшно повірити та довіритися, проте, Влад сказав що кохає мене і я готова ризикнути. 

Дорогою додому, Соколовський багато розповідав про своїх батьків. Казав що ніколи не був обмежений їх любов'ю та увагою, навіть після народження своєї власної доньки. А ще вдячний, за те що не приховували правди про його справжніх батьків. І так, мені було дуже приємно, що хлопець поділився зі мною цією частиною свого життя. 

По дорозі ми вирішили заїхати в кафе та на кінець поснідати. Хоча можна сказати вже пообідати, адже на годиннику була дванадцята дня. Коли ми ще сиділи в кафе подзвонила бабуся і повідомила чудову новину, що в суботу її виписують. Влад чув нашу розмову і пообіцяв, що разом із мною поїде за бабусею в лікарню. 

Пізніше Влад запропонував сходити в кіно, він якраз нещодавно бачив, що сьогодні в кінотеатрі має відбутися прем'єра хорошої комедії. Фільм і справді був не поганий, хоча я мало що пам'ятаю, соромно признатися та весь сеанс я думала лише про Соколовського, його ніжні обійми та поцілунки. Так, на кінець я дізналася, що таке поцілунки на останніх рядах в кінотеатрі. 

Після кіно ми ще погуляли містом і Влад подарував мені величезний букет квітів, це були рожеві маленькі, кущові троянди. Їх було дуже багато, і вони були неймовірно красиві. Зараз я почувала себе найщасливішою людиною на землі, з мого обличчя не сходила посмішка, і мені не вірилось що це відбувається насправді. 

- Дякую за сьогоднішній день! І за те, що дала нам шанс! - тихо шепоче хлопець після палкого поцілунку, біля дверей моєї квартири. 

- Тобі дякую, і за квіти теж! Вони просто неймовірні! - щиро кажу міцно тримаючи великий оберемок. 

- Звикай, тепер я кожного дня даруватиму тобі квіти! - весело каже хлопець і знову цілує мене в губи - До речі, я завтра заїду за тобою в універ! 

- Е, не варто, я сама доберусь! - трохи нервово кажу, оскільки боюсь, щоб через мою відмову хлопець не образився. 

- Катя, пам'ятаєш ти винна мені ще одне бажання? - раптом запитує Соколовський. 

- Так! - тихо відповідаю і здається здогадуюся, до чого він хилить. 

- Так ось! Я не хочу приховувати наші стосунки, ні в універі, ні будь-де інде! - серйозно заявляє хлопець, заглядаючи мені в очі. 

- Владе, я не знаю чи це хороша ідея...! 

- І я обіцяю, що тебе більше і пальцем ніхто не торкнеться! - згодом додає Соколовський, і це звучало так наче він знає більше, а ніж я думаю - Так Катя, я знаю що це Сніжана поранила тобі ногу перед змаганнями! - підтверджує мої домисли хлопець. 

- Знаєш? - здивовано перепитую - Але звідки? 

- Це не важливо! Але мені й справді жаль, що це сталося через мене! 

- Не твоя вина, що в цієї дівчини замість мозку, фарш! - швидко заспокоюю Соколовського. 

- В будь-якому випадку, я обіцяю тобі, що цього більше не повториться! - заглядаю хлопцю в очі, та чомусь вірю йому, поруч з ним я відчуваю себе як за кам'яною стіною. 

І можливо я божевільна, та погоджуюся на прохання Соколовського. Знаю що буде важко, багато різних поглядів та запитань. Та чомусь для Влада це важливо, і я не хочу його розчаровувати. 

Так ми стояли вже хвилин двадцять і все ніяк не могли попрощатися. В голові весь час стояла думка, що варто також сказати про свої почуття Владу, проте я все ніяк не могла наважитись на це. 

- Не можу тобою насититись! - відриваючись від моїх губ, шепоче хлопець - Ну все, іди вже, а то я зараз передумаю тебе відпускати! - каже хлопець, і чмокнувши мене в ніс іде до ліфта. Я також повертаюся до дверей і знайшовши ключі, відчиняю їх, а тоді несподівано повертаюся та кричу у слід Соколовському. 

- Владе? - хлопець почувши своє ім'я повертається до мене обличчям. 

- Так! 

- Я теж тебе люблю! - хлопець декілька секунд уважно дивиться на мене, а тоді щиро посміхаючись, швидко підходить та знову цілує так, наче в перше. 

Додому я повернулася наче в тумані, губи боліли від поцілунків, а очі світилися від щастя. Я ще досі не могла повірити, що це все відбувається насправді, що Соколовський признався мені в коханні й ми тепер разом. Мені хотілося співати та стрибати від щастя, а ще невпинно посміхатися. 

Першим ділом набираю Лесю, дівчина протягом дня телефонувала мені аж 5 разів. І звичайно відразу вислуховую яка я погана подруга, яка навіть не може підняти трубку. Проте, як тільки я розповідаю про все що зі мною сталося вчора і сьогодні, Леся відразу забуває про всі обіди та починає пищати в трубку від радості зі словами, "Моя подруга, тепер дівчина самого Влада Соколовського!". 

Зранку прокидаюся в хорошому настрої, навіть попри те, що пів ночі не могла заснути. Я весь час прокручувала у своїй голові події які зі мною відбулися. А ще, я боялася заснути і прокинувшись зранку зрозуміти, що це всього лише був сон. Проте, великий букет квітів на моєму столі, давав впевненість, що все було реально. 

Сьогодні я вирішила одягнути сині джинси та білу кофту поло в чорну смужку, волосся звичайно теж розпускаю. І коли я уже практично була готова, ожив мій телефон. 

- Доброго ранку! Як спалося? - запитує Соколовський, як тільки я беру трубку. 

- Привіт. Добре, а тобі? 

- Не погано, та впевнений з тобою було б, краще! - від слів хлопця, починаю червоніти, добре що через телефон цього не видно - Ти уже готова? 

- Так! 

- Тоді чекаю на тебе внизу! 

- Ок. Уже спускаюся! - одягаю куртку та швидко спускаюся. 

Виходжу на вулицю та відразу помічаю Соколовського, який обпершись на своє авто, переглядав щось у своєму телефоні. Одягнений хлопець був у сині джинси, схожого кольору як у мене та з-під розстібнутої куртки виглядала біла футболка та розстібнута сіра сорочка в клітку. Вкотре відмічаю, що мені дуже подобається стиль одягу, тепер уже мого хлопця. 

- Ти виглядаєш знервованою! - підмічає хлопець, коли ми уже їхали в універ. 

- Так і є! - швидко погоджуюся. 

- Але чому? Ти хвилюєшся, що про нас скажуть інші? 

- Мене завжди мало хвилювала чужа думка, проте, і обговорювали мене не часто. А зараз я чудово розумію, що наша спільна поява не залишиться без уваги та обговорень, а я до цього не звикла! - хлопець декілька секунд уважно дивиться на мене, а тоді перевівши погляд на дорогу каже трохи пригніченим голосом. 

- Якщо, це й справді принесе тобі такий дискомфорт, ми можемо цього не робити! - Влад пропонує, і я ціную його турботу про мене, проте я бачу, що йому не надто подобається це. 

- Ні, все гаразд! Не ховатися нам вічно! Рано чи пізно і так всі дізнаються! - від моїх слів хлопець знову посміхається, а тоді знаходить мою руку та схрещує наші пальці. 

- Я тобі сьогодні уже казав, що люблю тебе! 

- Ні, сьогодні ще ні! - відповідаю, щиро посміхаючись. 

На стоянку ми приїжджаємо за десять хвилин до початку занять, так би мовити, в сам пік. Як і очікувалось, усі погляди були прикуті лише до нас. Проте Влад міцно тримав мою долоню та вів за собою, а я старалася дивитися прямо і вдавати що не помічаю ці здивовані погляди. 

- Ну і шуму ви наробили! - оглядаючись довкола, весело каже Тьома, сідаючи поруч з нами за стіл. 

Перед парами Влад познайомив мене зі своїм найкращим другом Артемом. Як виявилося він був в курсі, нашої першої зустрічі в новорічну ніч, і дуже хотів познайомитися з дівчиною, яка "покорила серце його друга" - це були слова хлопця. До слова, Тьома мені сподобався, він виявився дуже веселим та милим хлопцем. 

- Народ мусить про когось говорити, чому б не про нас! - відповідає Соколовський, підморгуючи мені. 

- Ех, чому ж не про мене! - сумно каже хлопець вдаючи велике розчарування. 

- Про тебе й так говорять, після кожних вихідних, згадуючи твої загули! - весело каже Влад, вправно наминаючи свій обід. Мені ж, від усіх цих поглядів і кусок в горло не лізе. 

Добре, що хоча б, поруч була Аня, яка до речі теж сиділа шокована від усіх новин, а особливо від того, що я потягла її зі собою на обід, за один столик з Прайдами. 

В групі теж не обійшлося без обговорення, найсміливіші навіть запитали чи це дійсно правда. На що я лише коротко відповіла - так! А всі інші запитання, типу, як мені вдалося закадрити такого хлопця? Я просто ігнорувала. 

Ось так, трохи шалено, незвично і дивно пройшов цілий тиждень. І мушу визнати, що до п’ятниці, буря обговорень нас з Соколовським яка вирувала весь тиждень трохи зчахла, чи це просто я перестала звертати увагу на інших. 

В суботу з ранку ми з Владом поїхали забирати бабусю з лікарні. Я була дуже щаслива, що бабуся пройшла необхідну реабілітацію і повертається додому. 

Коли ми приїхали, бабуся уже була практично готова, і з нетерпінням чекала на нас. Влад допомагав їй з речами, а я вирішила підійти до лікаря та запитати стосовно рекомендацій для підтримання хорошого стану. 

- Що ж, лікарю дякую Вам за все! Скажіть, можливо потрібно ще щось оплатити? - на кінець вирішую запитати стосовно коштів за перебування. 

- Що ви, ні! Все оплачено, не хвилюйся! - заспокоює мене чоловік. 

- Що ж, тоді ще раз вам дякуємо! 

- Це не мені потрібно дякувати, а своєму хлопцю! Адже це ваш хлопець, я правильно розумію? - запитує чоловік, вказуючи на Соколовського, який якраз вийшов з палати, та разом з бабусею попрямували в низ до машини. 

- Так! А до чого тут він? - здивовано запитую. 

- Як до чого? Владислав Соколовський повністю оплатив лікування Валентини Кирилівни, а його фірма стала нашим новим спонсором, який оплачує 50% від вартості лікування наших важко хворих пацієнтів! - пояснює чоловік, тим самим вводить мене в ступор. 

- Лікарю, можна вас! - раптом в коридор вибігає медсестра та гукає чоловіка. 

- Що ж, юна леді мушу бігти! Всього вам доброго, та здоров'я вашій бабусі! - чоловік прощається та іде, я ж залишаюся стояти на місці в змішаних почуттях. 

Спускаюся вниз по сходах, і перше моє бажання було це вимагати пояснень від Соколовського. Я не могла зрозуміти, звідки цей хлопець міг дізнатися про мій тяжкий фінансовий стан, та хворобу бабусі, адже точно пам'ятаю, що в цей час ми так близько не спілкувалися. Також я не дуже вірила в збіг, що його фірма чисто випадково вирішила профінансувати лікування моєї бабусі. Було багато запитань, проте, жодної відповіді. 

Вибігаю на вулицю і бачу як Влад склавши речі в багажник, допомагає сісти бабусі в авто. В цей момент в голові наче щось перемикається, і приходить розуміння, що якби там не було, саме завдяки цьому хлопцю, моя бабуся зараз в хорошому стані, щаслива їде додому. Адже, при всьому моєму бажанні, цього разу мені б, не вдалося оплатити це лікування. 

Сходжу в низ по сходах і прямую в сторону машини, підходжу до Влада, та не кажучи ні слова, міцно обнімаю його. Від здивування хлопець завмирає на місці, та через декілька секунд обнімає у відповідь тихо запитуючи. 

- Все добре? - я ж нічого не відповідаю, лише коротко киваю головою, та сильніше стискаю хлопця в обіймах. 

- Дякую! - ледь чутно промовляю. 

- За що? - весело запитує хлопець. 

- За те, що врятував мою бабусю! - і зараз я, а ні трохи не перебільшую, ця реабілітація була вкрай важлива для її здоров'я. 

- Що? Ти про що? - здивовано запитує Соколовський, намагаючись заглянути мені в очі. 

- Я знаю, що це саме ти оплатив лікування бабусі! - пояснюю, та уважно дивлюся на обличчя хлопця. 

- Але звідки...? - здивовано запитує хлопець, а тоді глибоко вдихнувши, мовчки притягає мене ближче до себе, та міцно обнявши цілує в маківку голови. Я ж заплющую очі та міцніше обнімаю до хлопця.