Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп

Глава 34

Чорненький зовсім не стримується по відношенню до мене. Вирішив, що дівчина полегшеної поведінки. Мда… Ситуація! Незнання місцевих звичаїв не звільняє від відповідальності. Знову я потрапила в історію. Ну, так, не вперше, викручусь.

- Мірано, дізнайся в якій крамниці можна купити потрібні солодощі, - віддала їй наказ, уже передчуваючи страшну помсту.

- Навіщо це вам? - моргаючи злякано очима, спитала дівчина.

- Смачно! - Відповіла просто. - Ти спробуєш, і тобі сподобається.

Служниці я вирішила не відкривати поки що свій підступний задум. Пора почати веселитися, не тільки принцам бавитися за мій рахунок. Будемо руйнувати їхню систему традицій!

Щільно пообідавши, відправила Мірану виконувати доручення. Поки служниця буде зайнята, треба знайти Ваньку. Переживаю я щось за нього. Як би Дракон йому не нашкодив, та й поговорити нам до ладу не вдалося. Валятися в ліжку більше не хотілося.

Нашвидкуруч прийнявши водні процедури, і переодягнувшись у гарне плаття в квіточку. Зробила зачіску школярки, губки трохи підвела. Така скромниця з мене вийшла, хіба ж зможе хтось запідозрити це ангелоподібне створіння в підступності? При погляді на яку приходять на розум квіткові луки, білі баранчики, свіжість та чистота.

«Ввелись ви в оману на мій рахунок, шановні принци. Я вам ще доставлю проблем!» - пообіцяла подумки і вирушила на пошуки брата.

Казарми розташовувалися, як і думала, біля будинків Чорного дракона. Зустрічатись з останнім зовсім не хотілося. Як мені Ваньку знайти? Не заходити ж просто так у чоловічу полоавину.

Ходила я, ходила в саду, що прилягав до будівлі, де жили воїни, але так нічого путнього і не придумала.

Покликати брата не було жодної можливості, тим більше, що його нинішнє ім'я я не знала.

У досаді повернула вже назад, як назустріч мені попалася Теоза, та сама служниця з дому принца.

Я зраділа їй, як рідний.

– Теоза! – вчасно згадала, як ту звуть.

Жінка зупинилася і шанобливо мені вклонилася, з побоюванням озираючись на всі боки.

- Теозо, ви не могли б мені допомогти, - почала я швидко, бачачи, що служниця злякана, і втече будь-якої хвилини. - Чи можете покликати з казарми людину на ім'я Іван? Він мій далекий родич, багато років ми не бачилися, а тут дізналася, що воїни повернулися з кордону. Хочу передати йому звістку від матінки.

Проторохтіла скоромовкою, не даючи їй схаменутися. І зробила такий нещасний вираз обличчя, що жінка недовго чинила опір. Зрештою, подяка до мене і співчуття виявилися сильнішими за страх перед господарем. Або вона вирішила, що нічого поганого не зробить, покликавши до мене воїна.

Залишивши мене чекати під кущем, Теоза вирушила до казарм.

Як я не люблю чекати, завжди воліла більше ходити пішки, ніж чекати транспорту. Наше містечко таке мале, що за кілька годин можна його все обійти.

Сидіти, правда, довго не довелося, через деякий час гілки поряд затріщали, наче ведмідь пробирався, і в моєму полі опинився братик.

Видихнула з полегшенням, отже, і його ім'я у цьому світі співзвучне зі справжнім.

- Ванько! - покликала тихенько.

Він обернувся і, пригнувшись, пірнув до мене в кущики.Відчула себе як у дитинстві, коли грали у хованки на задньому дворі у бабусі, у невеликому ліску. То було найзахопливішим заняттям. Здоровий братик став, тепер з ним особливо і не сховаєшся.

- Лялька! Жива! – радісно сповістив цей обормот. – А я вже думав тобі не врятуватись.

І захихотів знущально. Як із ним взагалі вести розмови, коли будь-яку серйозну справу примудряється перетворити на жарт?

- Чудовисько! - заявила йому на це, висловивши одним словом, все те, що хотіла сказати.

На лоні природи, примостившись на травицю, ми з братом, цього разу, серйозно, обговорили наше становище. Він докладніше розповів про своє життя у загоні принца. Дісталося молодшому теж ґрунтовно, але за що люблю, не розтратив він своєї природної життєрадісності. Примудрявся найстрашніші моменти піднести з неабиякою часткою гумору, чим зводив нанівець трагічність моменту.

Поговорити довго знову не вдалося, йому настав час повертатися, лише загальні моменти з'ясували, та імена один одного в цьому світі. Тут його звали Ван, що мене не здивувало. Домовилися зустрітися якось у місті, подалі від стін палацу. Воїни вільно могли пересуватися і там, а я так взагалі блукаю, де хочу, сама собі господиня.

Братець помчав назад до казарми, а я повернулася додому. Мірана мене вже чекала з добрими звістками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно