Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Я хочу їсти, - лежу на подушці із запахом Калеана, обіймаю сама себе руками, мрію про теплий суп.

- Ти проігнорувала все, що я сказав, ніби їжа для тебе важливіша… Жінка, хм, - посміхається від своїх думок. - Бажаєш сиру без мишоловки?

- Ні, - фиркаю, як справжня кішка. – Хочу гарячої їжі зі смаком домашнього затишку.

Калеан мовчить, не дивлюся на нього. Мені тепло і комфортно, навіть сірі стіни більше не тиснуть, дихати легше, але шлунок бурчить. Відвертаюся до протилежної стіни.

- Я підлечу твої лапки.

- У мене вже є лікар.

- Не кажи, що ти маєш на увазі Девора, - звучить зло. - Він і мізинця твого не вартий.

- А ти вартий? – говорю тихенько, щоб не будити звіра всередині нього. - Зате він мене не кривдить. Не думаєш же ти, що після всього сказаного, після всіх принижень, я, як собачка, заглядатиму тобі в рота?

- Еніро, я все виправлю.

- Все вже давно вирішено. Я обіцяна Деворові. Мій батько уклав угоду зі своїм другом. Я не піду проти волі батька. У суботу заручини, і це не зміниться, - я зупинилася і ще тихіше додала: - Якщо ти мене випустиш.

- Якщо ти думаєш, що заручини з Девором відбудуться, ти мене погано знаєш.

- Я тебе взагалі не знаю, - відповідаю байдуже, дивлячись на порожню стіну, де, на його думку, є двері. Намагаюся розгледіти їх, але нічого не бачу, лише голий бетон.

За моєю спиною щось брязнуло, ніби вилка підстрибнула на тарілці. Роблю вигляд, що не зацікавилася, не обертаюся. Напевно жує там щось смачне, дражниться, все сподівається випитати зізнання. Тільки зізнаватися мені нема в чому.

- Еніро, йди до столу, - голос м'який, як тоді в кабінеті, коли ми дивилися один одному в очі і щиро посміхалися.

Несміливо дивлюсь через плече. У порожній кімнаті з'явився стіл, невеликий, круглий, з фігурними ніжками. Біля нього два гарні стільці. Меблі ніби з музею. Я звикла до гарної та багатої обстановки, але позолоту вважаю перебором.

Вилазю з-під пледа, затягую халат тугіше. Біля ліжка з'явилися плюшеві кімнатні капці. Ногам вмить стало тепло і затишно. Слова подяки кидати не збираюся. Ще невідомо, хто мене сюди відправив, може, у самого рильце заляпане.

- Ти мене закрив сюди спеціально? Відповідай мені, дивлячись у вічі, - повторюю фразу, сказану ним трохи раніше.

- Еніро, це не я. Я не знаю, як ти тут опинилася, і чому магія не випускає нас. Але якщо вона працює всередині, то завтра ми виберемося.

- Чому не сьогодні? – намагаюся злісно блиснути очима, але знаю, що мої блакитні метати іскри не вміють, та й вираз обличчя зробити злим мені навряд чи вдасться. Але я мушу визнати, що вже не злюся, не ображаюся. Негативні емоції у бік Калеана просто тануть. Я більше чіпляюся за твердження, створені розумом. Пам'ятаю, що розслаблятися не варто, бо з цим чоловіком мені бути не можна.

- Мої брати нас шукають.

Сідаю за стіл не без чоловічої допомоги. Очі пожирають усе їстівне, що стоїть перед нами. Я б сповільнилася для пристойності, але голод сильніший за мене. Під кришкою теплий суп, на відкритих тарілках салат, нарізка, маленькі круглі булочки. Все гарно сервіроване, подання, як у ресторані. Всього один ковток бульйону - моє тіло в нірвані, я замуркотіла від задоволення.

- Я радий, що тобі подобається. Наш кухар добре готує.

- Як ти це все перемістив?

- Я переніс лише стіл. Його накрили вдома.

Коли я з'їла все запропоноване, помітила порожню вазу у центрі. Зупинила на ній погляд, що не лишилося непоміченим.

- Це для твого букета.

- Ти не дав мені його забрати з твого кабінету, він уже напевно зіпсований.

- Я зроблю тобі новий, - він повторив фразу, прочитану минулого разу в блокноті, я не розібрала слів, але звучання таке саме.

Калеан підвівся і підійшов до столу з мого боку, акуратно схилився поруч, уперши все своє могутнє тіло в одне коліно біля моєї ноги. Простягає мені мініатюрний букетик тюльпанів, дивиться знизу в очі.

- Пробач. Я помилився, визнаю. Я так боявся, що все це неправда, те, що ти моя призначена, що піддав сумніву все, що відбувається, навіть твої слова. Мені дуже шкода.

Він узяв мою руку, цілує тильну сторону долоні, по черзі торкається губами кожного пальця. Я мимоволі здригаюся, серце завмерло, я не дихаю. Не хочу його відштовхнути, але й не можу дозволити собі піддатися емоціям. А якби я це зробила, то вже пірнула б у його обійми, зацілувала ці чудові губи з трикутною ямочкою над ними. Я просто сиджу на стільці, трохи розвернувшись у бік чоловіка, який вивчає моє обличчя в такій небезпечній близькості. Він не зводить своїх прекрасних очей з мене, чекає на відповідь, але в моєму горлі сухо, тільки в очах волога, яку я хотіла би приховати.

- Дякую, - приймаю букет з робленою байдужістю, кладу у вазу, ніби для мене він неважливий, ніби я не згадувала про нього з жалем, коли залишила в тому кабінеті.

Встаю зі стільця, проігнорувавши чоловіка на одному коліні, не обдарувавши його поглядом, заплітаюся в половинах халата, але впевнено ступаю до ліжка. Ховаю все своє тіло під плед, відвертаюся до глухої стіни. Мене для нього не існує, але я відчуваю погляд на собі, він висловлює жаль – неважко здогадатися.