Інна Земець - Чужий і найрідніший, Інна Земець

- А мати?

- Мати у пологовому працює. Та біля батька на роботі могла б кар’єру збудувати. Не знаю чим їй татари та «укропи» так життя псували, бо скільки разом жили – жодних причин не помічав. Розумієш, складно навіть собі пояснити, як власну дитину зненавидіти можна через думки полярні. Наче я підкидьок якийсь. Та то вже давно пережито, просто досі дивуюсь час від часу.

- Розумію, Русік. Вже давно наче й не болить, та іноді та скалка таки озивається. Мені ще пощастило з бабсуею і дідусем.

- Шкода, що у мене вся рідня за поребриком. Як у столицю приїхав, відчував брак спорідненої душі та рідної крові. Може тому так швидко з Тарасом і потоварищував, щоб порожнину всередині себе не відчувати. Від того ж і на гульвісу перетворився. Сама знаєш, як чоловіки всі проблеми свої вирішують, - сумно усміхається мій співрозмовник.

Не потімили, як сонце за небосхил майже сховалося, час було по домівках розбігатись. Неспішно йшли в бік мого будинку під ноги споглядаючи. Струснули одне одного до самого дна, всі болючі рани одне одному пошкрябали.

- Лесик, навіть не уявляєш, яке я задоволення від сьогоднішнього вечора отримав.

- То дуже навзаєм, Руслан, чесно.

Обійнялись міцно-міцно, наче свої порізи одне одним зцілювали. Для мене особисто, тим більш в такі часи буремні, перетворення знайомого на друга близкього, то чимала подія на рівні планетарного масштабу. Руслан має вирушати на фронт вже за три дні. Завтра до Філа на могилу з друзями навідаються, післязатра день відпочинку і зборів, а потім – вперед, до окопів. Пообіцяв перед відправкою мені подзвонити або написати. Не вдовольнилась таким – витягла обіцянку що і надалі писатиме, буде озиватись коли обставини дозволятимуть.

- Добре, Лесик, обов’язково так і робитиму. Не знав, що оце після шпиталю родичку собі знайду. То що, сестричко, до нових зустрічей? Отепер точно вважай, що брата маєш. А Тарас – не брат тобі і не був ним ніколи. Не втрачайте час, ніхто не знає скільки його нам його долею відведено.

Ще раз у обійми схопив, у лоба цьомнув і мене до дверей підштовхнув, а сам на вулицю пішов. Ну й вечір! Аж дрібнесенько пальці здригаються. Дякую, Боже, що рідну людину мені прислав, та тепер бережи його – досить втрат незворотніх. Так, тепер він наче рідний, та не найрідніший – найрідніший он там, подалі від світла ліхтаря сидить за кермом, мабуть гадає, що вдало непомітно запаркувався. Ну то не розчаровуватиму. Розвернулася і пішла сходами до себе – досить на сьогодні емоційних перевантажень.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно