Тетяна Барматті - Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті

Почувши позаду себе шипіння, я відмахнулася. Цього змія я вже не боялася, якось відлягло чи що. Та й усвідомивши, що він мені шкоди не завдасть, я була спокійна, як удав і, здається, дарма.

– Ти… – пробурмотіла я, намагаючись зрозуміти, чи насправді це відбувається чи ні?

Ні, ну як так? Цього просто не може бути!

Я скам'яніла, а цей змій, аби не вилаятися, ткнувся своєю мордою мені між ніг. Нормально так ткнувся, ледве ноги вшир не примушуючи розставити, щоб йому було зручніше.

Ковтнувши, я повернула трохи голову назад, скосивши очі. Та він справжній «Парфумер», тільки нюхає те, що поміж ніг. І чим його так привабила моя попа? Або він хоче понюхати мою…

Додумати я не встигла, змій обвив мене своїм хвостом, досить різко, чесно кажучи, змушуючи скрикнути. Повернув до себе обличчям і ткнувся мені між ніг, у саме зосередження моєї жіночності. І поки я, очманівши від того, що відбувається, намагалася прийти до тями, він аж весь завібрував, передаючи мені хвилі своєї вібрації. З глузду можна з’їхати! Це так на нього діє запах мого збудження?

– Тихіше-тихіше… – борючись із собою, пробурмотіла я, торкаючись тремтячою рукою до голови змія. – Все добре. Відпусти мене.

На мої слова змій, здавалося б, ніяк не відреагував, але це тільки на перший погляд, адже хватка його хвоста стала більш відчутною. Боюся, від такого хочеш – не хочеш, а вирватись не вийде. І що мені робити? Кричати?

Відкинувши ідею з криками, я причаїлася, намагаючись згадати, що взагалі знаю про зміїв. От тільки знала я до образливого мало і те, не факт, що в цьому світі знання про звичайних земних зміїв хоч якось мені допоможуть. А мама казала: «Світлано, вчись!». Але ж я поспішаю незрозуміло куди. Прибігла ось до цього Предводителя, а він схопив мене, наче я до нього на побачення прийшла.

Завмерши, я ковтнула. А раптом він і справді думає, що до нього спарюватись прийшла? Наскільки я пам'ятаю, змії можуть спарюватись і до десяти днів, втім, це все, що я знаю. Просто факт такий, який одразу запам’ятовуєш, вражає.

– Давай поговоримо. Ти ж розумний чоловік і думаєш не лише інстинктами? – Зробила я спробу домовитися, та й мовчання мене злегка напружувало.

– Ш-ш-ш… – вичерпна відповідь, нічого не скажеш. Я ось одразу все зрозуміла.

– Ш-ш-ш… – зашипіла я у відповідь, корячи себе за дурість і ледве не плачучи від досади.

Змій затих і нарешті відірвався від моєї промежини, зацікавлено поглянувши на мене. Боже, мені вже бачиться зацікавленість. Божеволію.

– Якщо ти добре поводитимешся… – почала я, кокетливо стрільнувши в нього очима. А що, він теж чоловік. – Я допоможу тобі.

Провівши рукою по його тілу, відчуваючи гладкість і тепло лусочок, я кокетливо опустила очі. Змій не перейнявся, зашипів на мене, наче обурюючись, а я поспішно відсмикнула руку. Хворий він чи що? Чого шипіти відразу?

– Відпусти, якщо не подобаюсь! – Гаркнула я на нього і відвернулася.

– Ш-ш-ш…

Піднявши брову, я знову зиркнула на змія. Здається, чи ні, потім думатиму, як і про свій душевний стан. Головне, що зараз у цьому шипінні мені чується каяття. Винуватий чоловік – поступливий чоловік.

– Ти на мене шипиш, – буркнула я, показово шморгнувши носом.

– Ш-ш…

– Ти на мене гнівно шипиш! – Припечатала я, відчувши подив мого співрозмовника.

Змій, прислухавшись до моїх звинувачень, ласкаво потерся об мене, починаючи тихо шипіти, немов умовляючи і просячи пробачення. У відповідь я тільки смикнула плечем, ні, дорогий мій, так справа не піде. Зараз ми з тебе людину зробимо, тобто нагшаса нормального, а потім я розповім тобі все, що думаю з приводу твоїх замашок.

Сказати щось не вдалося. Двері в печеру з гучним скрипом-скреготом відчинилися, і всередину ввалилися Сан і Ларі, ледь не сплітаючись у клубок. Швидко підірвавшись, чоловіки, витріщивши очі, дивилися на мене і «Предводителя», поки я так само, як і вони, вирячилася на них. Один змій шипів роздуваючись. Що б йому гикалося!

– Та припини ти! – Шикнула я на змія, вдаривши його кулаком і скривившись від болю. – Тепер і рука болить, – показала я йому постраждалу кінцівку, важко зітхнувши. – Сан, Ларі, ви чого тут? Чи прийшли далі очима виблискувати? – Видихнула я крізь зуби, закликаючи себе до спокою. – Якщо так, то ставайте в чергу, я поки що зайнята з Предводителем.

Сан і Ларі застигли, а змій зацікавлено на них покосився, щось прошипівши. І чому мені здається, що він їх не виганяти надумав, а… що?

Все, клініка по мені плаче. Вийду за захисний купол, а всі кидатимуться від мене, як від дикунки якоїсь. Таке порівняння змусило мене внутрішньо застогнати від досади. Не будучи змією я, здається, і сама дичію не гірше за них.

– Ви дасте відповідь на запитання? – Зашипіла я.

– Ми хвилювалися… – видихнув Сан винувато.

– Вибач, С-Світлано, – підтримав його Ларі.

– Чого хвилювалися? – Підняла я брову.

– Так, власне, вже нічого, – підібгав губи Сан, змушуючи мене зацікавлено підняти брову. – Ти була збуджена, – здався під моїм немиготливим поглядом чоловік. – Інстинкти Предводителя могли відгукнутися на тебе, як на самку.

– Самку? – Видихнула вражено я і змій схвалюючи зашипів. Самець з хвостом. Та я йому зараз таку самку влаштую, що на все життя вистачить.

Примруживши очі, я розтягла губи в неприродній усмішці, думаючи вже хвіст комусь відкрутити. Себе я образити нікому не дам і нехай вирішує собі, що хоче, ми теж не пальцем роблені.

– Світлано, не треба! – Закричав Сан, виставивши руки перед собою у запобіжному жесті, але було вже пізно.

Я, як і у випадку з Саном, не знайшла нічого кращого, ніж встромити свої зуби в тіло змія з внутрішнього боку, щиро вважаючи, що лусочки там повинні бути м'якішими. Не особливо, якщо чесно, але здаватися я не мала наміру.

Втім, варто було змію схвально зашипіти, і «каку» я виплюнула відразу ж, дивлячись на нього із сумішшю зневіри та досади. Та він мазохіст виявляється.