Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

І хороше і погане

Час плинув зі швидкістю черепахи. Я відчувала, ніби сиджу у клітці. До того ж, в мене майже закінчились креми та шампуні. А ще панчохи. Можна б було, звичайно, все це заказати, та хотілося піти самій.

Я спробувала вмовити Себастіана відпустити мене з Глорі бодай один раз, але нічого не вийшло.

Та я не полишала надію. Не знаю, що на нього вплинуло, чи то мої синяки під очима, чи беззупинне ниття. В будь-якому випадку, він нарешті погодився піти зі мною.

Тож, ми в повному мовчанні тряслись спершу у кареті, потім Бастіан похмурою тінню висів наді мною, поки я роздивлялась асортимент магазинів.

Коли прийшли до магазину білизни, він все ж таки здався і вирішив почекати на канапі поряд з вікном.

Насправді, завітати до такого суто жіночого царства прийшло мені в голову просто від злості. Це ж треба вміти одним своїм видом так псувати настрій!

Цікаво, як йому тут сидіти, серед жіночих сорочок, бюст’є та іншого?

– Та, певно, він добре з усім цим знайомий, хіба ти вже забула той противний голос в його спальні? – спитався внутрішній голос.

Я дратувалася дедалі більше.

Ви гляньте на нього! Когут щипаний! Сидить, дивиться у вікно, наче на світському прийомі!

Схопивши на десяток більше речей, ніж мені було потрібно, попрямувала до каси.

– Стій! – вигукнув він.

– Що ти хочеш?

– Тобі й справді потрібно стільки? – він виразно глянув на купу білизни у мене в руках.

Ну, звичайно ж ні! Проте, вголос сказала зовсім інше:

– Так, потрібно, ще і як. Вважай це компенсацією за те, що мені доводиться терпіти твою кислу фізію останні три тижні.

– Що ж добре, тільки це не повинно в тебе увійти у звичку.

– Що ти маєш на увазі?

– Я плачу за все це, і тобі стільки не потрібно, в тебе повно мотлоху у шафі, можна одягти цілий дивізіон дебютанток.

Я скрипнула зубами, та все ж промовчала.

Розплатившись, ми вийшли на вулицю. Я – увішана пакунками та Себастіан з порожніми руками.

Це мене просто збісило.

– Ти що, не можеш допомогти?

– По-перше, не я набрав таку гору цуря, а по-друге, руки в мене повинні бути вільні, якщо хтось схоче на тебе напасти.

Я притнула язика. Та щоб ти впав! Тільки довго не витримала.

– Слухай, Себастіане, останнім часом ти постійно кажеш, що це ти мені все купуєш і я витрачаю твої гроші. Чого б це, коли, дядько Роберт живий і все ще хазяїн в домі? Витрачаю я його гроші!

Ми вийшли до Садів, сонце вже майже не гріло, та зачаровані квіти продовжували цвісти.

– А тому що так і є, Ельвіро. Батько, як ти могла помітити, хоча не знаю, чи здатна ти на таке, вже давно не працює. Гроші заробляю саме я, – вже відкрила рота, щоб заперечити, однак він підняв руку, зупиняючи мене – якщо ж ти про сімейний спадок, то він теж офіційно належить мені, як і дім і все, що на тобі є у даний момент.

Замість того, щоб розлютитися, я відчула біль. То, дядько Роберт вже все підпорядкував, а тепер просто очікує на свою смерть? Від цього стало ще гірше. І я нічого не можу вдіяти! Як би я була цілителькою як мріяла, то можливо, змогла б щось заподіяти. Я відвернулася від Бастіана.

 – А погуляти хоча б можна?

– Думаю, так.

– А до кондитерської зайти?

– Добре.

Обернулася до нього, шукаючи якийсь підступ, утім, він просто дивився на мене своїми невимовно зеленими очима.

– Що ж, тоді ходімо. Я б з'їла шоколадний торт. А що ти любиш?

– Не знаю, я там не бував.

Я аж зупинилася від подиву.

– Не бував? – перепитала піднявши брови.

– Ні.

– Але, всі там бувають!

– Як бачиш, не всі.

У мене з'явилося передчуття, що і на наступне запитання відповідь буде такою самою.

– А в театрі ти був? – спитала.

Він заперечно хитнув головою.

– Ти що, взагалі не розважаєшся?

Він розсміявся, відкинувши назад голову. Посмішка зробила його таким гарним, що в мене перехопило подих. Не те, щоб я ніколи не бачила як Себастіан сміється, просто, він ніколи не сміявся зі мною.

– Ну, Ельвіро, залежить від того, що ти вважаєш розвагами.

Мимоволі почервоніла, бо в голову полізли видіння так званих «розваг».

– Не думала, що серед аристократів є ті, хто не бував у театрі чи кондитерській.

– Це тому, що ти жінка.

– І що з цим не так?

– Та все так. От тільки, вас виховують таким чином, що ви зовсім не знаєте світу. Не уявляєте, що таке небезпека. Ти ж навіть зараз не до кінця розумієш, що це не просто домашній арешт, а справжня загроза твоєму життю.

– Все я розумію, до того ж, ти зі мною!

– О, я радий, що ти так високо оцінюєш мої здібності, алеж і я не всесильний.

Я трохи помовчала.

– Послухай, не всіх жінок так виховують, ті ж воїтельниці й охоронниці, наприклад. Я бачила як вони тренуються, використовують бойову магію.

– І багато ти бачила воїтельниць поблизу стіни? – спитав насмішкувато.

– Я…. Я не знаю… – розгубилася.

– А я тобі скажу – не одної з них там нема.

– Алеж…

– Нема ніяких але, Ельвіро. Так, вони навчаються, навіть проходять бойову практику, втім, головна їхня мета – вийти заміж. Чи ти думаєш, що хоч один батько чи чоловік з доброї волі відпустить свою дружину або доньку на вірну смерть?

– Тоді навіщо все це? Весь цей поділ, якщо в ньому не має жодного сенсу?

– Традиції. Вони сильніше за здоровий глузд, вони з'являлись геть з іншими цілями, проте зараз, перетворились на купу правил поведінки справжньої леді.

– Та ти просто ненавидиш жінок!

– Що ти Ельвіро?! – він криво посміхнувся – Я їх великий шанувальник, та це не може змінити ситуації.

Я махнула рукою і покрокувала до кондитерської. Себастіан швидко нагнав мене. Вдвох увійшли всередину.

Ми сиділи за столиком. Я тишком-нишком кидала погляди на Бастіана, який занадто зосереджено вивчав меню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍