Кріс Тведт - Той, хто вбиває

— Що ще я маю казати?

— Вам вирішувати... але я запитаю, скільки часу ви живете разом.

Юдіт замислилася.

— Двадцять два роки, здається.

— Довго... Більшість моїх знайомих, які одружилися в юності, уже давно розлучилися.

Юдіт знизала плечами, ніби їй ніколи й на думку не спадало, що можна розлучитися.

— Отже, у вас міцний шлюб? — вів я далі. — Можете щось розповісти? Чи Юсеф турботливий чоловік?

— Так, він дуже добрий. Він...

Вона говорила якось нерішуче, піднесла руку до верхньої губи, погладила пальцем шрам. Я вже й раніше помічав цей жест, коли вона не почувалася упевнено. Чи не Юсеф розпанахав їй губу?

— Даруйте, — озвалася вона після короткої мовчанки. — Я не вмію про таке розповідати. Не знаходжу відповідних слів.

— Багато говорити не треба, — заспокоїв я. — Все буде добре.

Я брехав. Юдіт Мардал могла лише нашкодити в суді, але якщо вона не свідчитиме, це викличе підозри в присяжних. Краще все-таки використати її як свідка.

— Як мені вдягнутися? — раптом запитала вона.

Я не сподівався такого запитання.

— Цілком буденно. Нема потреби якось особливо чепуритися. Головне скромно, без яскравого макіяжу. Ви й без макіяжу вродлива.

— Дякую.

Не думаючи, що роблю, я торкнувся її руки. То був обережний, сторожкий жест. Юдіт не відкинула його й не прийняла, мовчки дивилася на мене, доки я забрав руку, трохи розгублений через свою імпульсивність.

— Юсеф мені розповідав, що одного разу Борд Тулос погрожував вам помстою, — змінив я тему, щоб розвіяти незручність. — Правда?

Юдіт кивнула.

— Так. Він сказав, що знищить Юсефа, хай це навіть стане останнім вчинком у його житті, — вона раптом ніби наїжачилася. — Старий цап!

— Де й коли це було?

— Десь зо два роки тому... у футбольному пабі. Юсеф ще точно сидів у тюрмі.

— Хтось ще був при тому?

Юдіт насупила брови, замислилася.

— Можливо, Пер.

— Хто такий Пер?

— Пер Калвоґ. Мій двоюрідний брат. У кожному разі, того вечора ми разом сиділи в пабі. Він і ще кілька знайомих. Здається, Пер усе чув.

— Можете зателефонувати йому й запитати? І попросіть його зустрітися зі мною.

— Добре...

Виходячи з дому, я ковзнув пальцями по струнах, одна по одній. Звук затремтів і немов покришився під високими стелями. Юдіт скривилася, може, тому, що гітара різала вухо фальшем.

— Ви коли-небудь бачилися з матір’ю Юсефа? — запитав я.

— Марією? А чого питаєте?

— Просто цікаво. Ви ж з Юсефом довго прожили разом.

Вона відповіла аж за декілька секунд.

— Двічі зустрічалися.

— Якою вона була.

— П’яною, мов чіп.

— Щоразу?

— Так. Урешті-решт таки допилася.

Мені майнула одна думка.

— А які відносини були між Юсефом і матір’ю?

— Він дуже любив маму. Терпіти не міг, якщо хтось її ганив. Нікому не подарував би образи.

Рука Юдіт знову потягнулася до шраму на губі.

— До речі... Я згадав... Перед викликом до суду не пийте ніякого алкоголю!

Юдіт лише кивнула.

— Гадаєте ми виграємо справу?

— Не знаю. Але маємо добрі шанси.

— Сподіваюся, — промовила Юдіт. — Я хочу, щоб Юсеф повернувся додому. Я за ним сумую.

— Скажіть про це на суді, — порадив я. — Більше нічого казати й не треба.

Розділ 36

Ґабріеллє Соммер мала карі, хитруваті очі й мудру голову. За нею ходила слава в’їдливого і безкомпромісного прокурора, а колеги-чоловіки поза очі прозивали її «сукою». Ми ніколи не перетиналися в суді, але не раз зустрічались у побутових ситуаціях. Вона мені подобалася, не лізла по слово до кишені, голосно, заразливо сміялася і любила випити кухоль пива в доброму товаристві.

Ґабріеллє зателефонувала мені напередодні суду й запропонувала зустрітися.

— Для чого? — запитав я.

— Щоб разом узгодити доказову базу, поговорити про саму процедуру. На нас покладена спільна відповідальність за проведення слухань, гладко й за планом, хіба ні?

Я не був аж настільки переконаний у спільній відповідальності. Відповідальність прокурора й судді — так. Моя ж робота полягала у вставлянні за кожнісінької нагоди палиць у колеса. Але вголос нічого не сказав.

— Маю завтра час, — погодився я, щоб не загострювати стосунків.

— Хочеш з’ясувати щось конкретне? — запитав я, коли ми сиділи з нею віч-на-віч у її величезному й неймовірно охайному кабінеті.

— Всі ці люди, яких плануєш викликати до суду, чого ти від них, власне кажучи, хочеш? — запитала вона, барабанячи пальцем по аркуші паперу.

— Юдіт Мардал — дружина підозрюваного, — відповів я. — Вона потрібна для надання особистісної характеристики.

— Не вдавай дурного, Бренне! Це я й без тебе знаю.

Під час нашої останньої зустрічі Ґабріеллє називала мене Мікаелем і сміялася з моїх жартів. Тепер, видно, настали інші часи. Ми вже не були друзями, а супротивниками. Коли все минеться, знову станемо друзями... можливо... якщо, тим часом, не вицідимо одне з одного надто багато крові.

— А про яких свідків ти питаєш, Ґабріеллє? — запитав я, умисно звертаючись на ім’я.

Хоч і мала вона прізвище Соммер, літа в її погляді, яким вона мене огріла, зовсім не було.

— Про всіх... Про Адама Ліда, наприклад. Навіщо він тобі?

— На противагу моєму клієнтові, Адам Лід мав, фактично, мотив убити Барбару Бломберґ.

— Хочеш підвести його під убивство? У чоловіка алібі.

— Присяжні заслуговують на представлення і такої можливості.

Прокурор зневажливо пирхнула.

— Надто патетично! Якщо він має алібі, то про жодну можливість не йдеться.

— Ймовірно я відмовлюся від Адама Ліда, — мить повагавшись, сказав я.

Ґабріеллє Соммер звела вгору брови. Вона дуже вправно це робила, наскільки я помітив.

— О, нарешті проблиск здорового глузду! А Борд і Тьондер Тулоси до чого тут? Не розумію, який тобі хосен притягати сюди давню справу про завдання грубих тілесних ушкоджень.

— Може, у тій справі не все так очевидно, як тобі здається.

Ґабріеллє Соммер спохмурніла.

— Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі виправдати свого клієнта, вина його очевидна. Суд ніколи в житті цього не допустить!

Вона мала рацію, і я зовсім не для того викликав їх до суду, однак Ґабріеллє Соммер не обов’язково про це знати.

Тому я байдуже повів плечем і сказав, що це питання ми