Вольфґанґ Шивельбуш - Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

століття вона веде жвавий торговельний обмін із Китайською імперією. «Китайські товари», такі люблені в європейських верхівках — чай, шовк, порцеляна, — виявляються вельми прибутковими предметами торгівлі. У ХVІІ — на початку ХVІІІ століття, коли Середнє царство ще було рівноправним торговельним партнером європейських потуг, за них справно платили готівкою, бо ж Китай не мав потреб у товарах, що їх могли запропонувати європейці.

Ситуація змінюється протягом ХVІІІ століття, коли Китайська імперія ослабла такою мірою, що європейські потуги — насамперед Англія — можуть дозволити собі агресію. Торгівлю між рівноправними партнерами заступає диктат Ост-Індської компанії, яка за потреби може підкріпити свою комерційну волю навіть військовою силою. Замість і далі платити за китайські продукти готівкою, це товариство пропонує предмет торгівлі дещо особливого роду — опій. Для самої Компанії це аж надто дешева речовина: її у великих обсягах виробляють на індійських плантаціях Компанії. Обрахували, що між 1767 і 1850 роками, себто менш ніж за сто років, споживання опію в Китаї зросло в 70 разів. Цілком зрозуміло, що таке зростання спричиняє далекосяжні соціальні наслідки. Тут просто-таки напрошується порівняння з англійською «джинною епідемією». Зрештою, роль опію в Китаї починаючи від ХVІІІ століття можна порівняти з роллю кави в Європі від ХVІІ віку: стагнація суспільно-політичного життя в Китаї, так би мовити, відбивається у споживанні опію, так само як ранньокапіталістична активність Західної Європи — у споживанні кави.

Куріння опію в Китаї

Від кінця XVIII століття воно є неодмінним складником щоденного життя. Хоча закони знову й знову забороняють опій, його все одно вживають усі без винятку верстви населення — так само, як в Європі курять тютюн. Опій курять вдома, щоб розважити ділового партнера (вгорі), або ж у спеціальних закладах (с. 233), таких само доступних, як каварні чи заїзди

Опій та імперіалізм

Цей плакат 1911 року подає становище Китаю очима націоналістів: велетень Китай, зв’язаний і привалений уламками скелі — опіумною залежністю, яку накинули ворожі потуги

Поширення опію в китайському суспільстві пронизує геть усі класи населення — від низів і до самісінької верхівки. У звіті одного англійського місіонера з 1868 року надибуємо такий опис ситуації: «Великі китайські торговельні доми завжди тримають напоготові опій для своїх ділових партнерів. Найкращі лікарі розраховують, що під час відвідин хворого їх запросять на люльку опію, і сприймають дуже негативно, якщо таке запрошення не лунає. Урядники та поліцаї готові взятися до виконання службових обов’язків, хай якими нагальними вони є, лише після того, як їм спершу подадуть люльку опію. У заможних родинах необхідне для куріння опію причандалля належить до найпоказніших предметів хатнього побуту. [...] Ця паскудна вада вже давно загрожує заможності й добробуту цього народу. У всіх частинах імперії споживання опію і далі стрімко зростає. Його фатальні наслідки виявляються все виразніше. Його нещасних жертв видно щораз частіше й у дедалі більших кількостях. Закладів, де його пропонують, стає все більше, а стан нації дедалі погіршується».

Перші деструктивні соціальні наслідки опію виявляються від кінця ХVІІІ сторіччя, а на початку ХІХ віку вони вже набувають катастрофічних масштабів. Китайський уряд знову й знову намагається боронитися проти цієї силою накиненої торгівлі, забороняючи куріння опію. Усе марно. Унаслідок сумної слави «опіумних воєн», спротив, урешті-решт, ламають силою зброї — і опій легалізують. Класичний випадок колоніальної канонерської дипломатії.

Опійна промисловість Ост-Індської компанії

Виробництво дурману, що залив Китай, відбувається у справді неймовірних обсягах. Після того як опійну масу виварять, її в невеликих посудинах виставляють сушитися у велетенських залах (угорі), а потім складають у не менших приміщеннях, готуючи до транспортування

«Не дивно, — читаємо в одного коментатора про цей період колоніалізму, — що вирішальні дати в історії опійної проблеми і втрата самостійності східноазійських народів збігаються в часі» (Візлер). Опійною торгівлею європейський колоніалізм убивав одразу двох зайців: опій приносив величезні прибутки й водночас утихомирював покупців. Годі було й чекати антиколоніальних ідей, а про дії, від тих, хто перебував у реальності опійного марення, годі й казати.

Просто вражає, з якою розсудливістю і систематичністю колоніальні пани використовували із цією метою опій. Звичайно, їм і на думку не спадало допускати його всередину своїх країн. Генерал-губернатор Індії Ворен Гастинґс назвав опій «згубною» розкішшю, що, не будучи життєво необхідною, має бути піддана урядовій забороні для внутрішнього споживання, але не для експорту. Та й сама Ост-Індська компанія, що започаткувала опійну торгівлю й мала на ній найбільший зиск, у своїй заяві 1813 року назвала опій «огидним». Компанія заявляла, що в її інтереси не входить зростання попиту на опій в Англії, тому вона пропонувала якнайвище підняти ціни на цей медикамент у Британії та її заморських володіннях, наостанок додавши, що, якби існувала можливість повністю припинити його вживання, хіба крім медичних цілей, вона готова зробити свою пожертву заради інтересів людства.

Хоч як наївно й нестримано споживали опій в Європі ХІХ сторіччя, це нітрохи не можна порівняти зі становищем у задурманеному опієм напівколоніальному Китаї. Європа не втрачала підсвідомого — чи то інстинктивного — контролю над цим наркотиком, і те, що кілька десятків поетів-романтиків одурманювалися ним донесхочу або тисячі робітників заміняли ним алкоголь, не варте уваги, порівняно з тим, що діялося в Китаї. Опій у Європі завжди залишався маргінальним дурманом.

Яким міцним і здоровим було інстинктивне намагання Заходу тримати опій на відстані від своєї соціальної системи, добре демонструє торговельна статистика англійської Ост-Індської компанії. Чималі прибутки від продажу опію до Китаю — це лише один бік її бухгалтерського балансу. На другому боці стоїть імпорт китайського чаю до Англії. За чай — напій, що тримав англійців у потрібному тонусі для здійснення їхніх глобальних справ, — вони платили опієм, який приносив у китайське суспільство млявість, сонливість, бездіяльність, одне слово, робив його неконкурентоспроможним і легко керованим. «У найзагальнішому вигляді, — пише історик Гарві Теф, — англійську торгівлю з Китаєм можна описати як обмін опію на чай переважно за посередництва Ост-Індської компанії. [...] 1831 року, приміром, Китай закупив опію в індійських виробників на 11 мільйонів фунтів стерлінгів, що дало Ост-Індській компанії змогу виділити 8 мільйонів на закупівлю чаю». Опій взамін на чай — ось та формула, що не тільки пояснює успіхи англійського імперіалізму на Далекому Сході,