Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

і дивився кудись вдаль. Вона нагадувала людину з переносною сіткою, яка страхує канатоходця. 

Трохи згодом, поки вона дивилась, як він розламує сосиску, він запитав: 

— У нас є якісь книги про лицарство, люба? 

— Сотні, Семе. 

— А є такі, де пише… що воно таке? Тобто такі, де розписано, що робити, якщо ти лицар? Всякі обов’язки і таке інше? 

— Гадаю, в більшості з них про це пише. 

— Добре. Піду трохи почитаю, — Ваймз проштрикнув виделкою бекон, і той, приємно хруснувши, розколовся. 

По тому він пішов у бібліотеку. Через двадцять хвилин він вийшов по олівець і папір. 

Ще через десять хвилин леді Сибіл принесла йому філіжанку кави. Він сидів за стосом книжок, явно поглинутий «Житієм Лицарським». Вона тихенько вийшла і попрямувала до свого власного кабінету, де взялась оновлювати записи про розведення драконів. 

За годину вона почула, як він вийшов до зали. 

Він щось фальшиво мугикав собі під ніс із відстороненим заклопотаним поглядом. Це означало, що якась Велика Думка вимагала закриття усіх неважливих процесів. І він знову випромінював довкола себе поле роздратованої невинності, що, на її думку, була невід’ємною частиною його Ваймзності. 

— Ти кудись ідеш, Семе? 

— Так. Надеру декому зад, люба. 

— А, добре. Тільки вкутайся як слід. 

Сім’я Ґоріффів мовчки пленталась біля Моркви. 

— Мені шкода вашої крамниці, пане Ґоріфф, — мовив він. 

Ґоріфф перекинув ношу на інше плече. 

— Ми можемо іншу відкрити, — він відповів. 

— І ми обов’язково за нею наглядатимемо, — пообіцяв Морква. — І… коли все закінчиться, ви зможете повернутися. 

— Спасибі. 

Його син сказав щось хапонською. Між ними спалахнула невеличка сімейна суперечка. 

— Я ціную твої сильні почування, — сказав Морква, багряніючи, — втім, мушу відзначити, що твої висловлювання були дещо різкі. 

— Мій син просить вибачення, — на автоматі мовив Ґоріфф. — Він забув, що ви розмовляєте ха… 

— Ні, не прошу! Чому ми повинні тікати? — запитав хлопчина. — Ми живемо тут. Я на очі не бачив Хапонію! 

— О, ну тобі буде на що подивитися, — сказав Морква. — Я чув, там є багацько файних… 

— Ти що, дурний? — не втримався Джаніль. Він вивільнився з батькової хватки і зухвало встав перед Морквою. — Мені начхати! Не хочу чути про те, як місяць здіймається над Горами Сонця! Мені тих розмов удома з головою вистачає! Я живу тут! 

— Тобі справді слід слухати своїх батьків… 

— Чому? Мій тато безпробудно гарує, а тепер його випирають! Що в цьому доброго? Ми мусимо залишитися тут і захищати те, що належить нам! 

— А, ну, ти не повинен чинити самосуд… 

— Чому ні? 

— Це наша робота… 

— Яку ви не виконуєте! 

Пан Ґоріфф затріскотів щось хапонською. 

— Він каже, щоб я попросив вибачення, — похмуро мовив Джаніль. — Пробачте. 

— І ти пробач, — перепросив Морква. 

Батько хлопця недвозначно стенув плечима, як це роблять іноді батьки підлітків. 

— Ви повернетеся, я це знаю, — запевнив Морква. 

— Побачимо. 

Вони спустилися на набережну до човна, що очікував на пристані. То був хапонський корабель. Біля перил вишикувались люди — люди, які втікали, забравши з дому тільки те, що могли нести, перш ніж доведеться лишитися тільки з тим, у що були вдягнені. Вартові опинилися під прицілом ворожих поглядів. 

— Невже Іржавський вже так просто витуряє хапонців з їхніх домівок? — мовила Анґва. 

— Ми чуємо, куди дме вітер, — спокійно мовив Ґоріфф. 

Морква вдихнув солоне повітря. 

— Він віє з Хапонії, — сказав він. 

— Для вас, мабуть, так, — мовив Ґоріфф. 

Позаду них ляснув батіг, вони відступили вбік, і повз них прогуркотіло кілька карет. На вікні миттю відслонилася фіранка. Перш ніж тканина засмикнулася назад, Морква встиг угледіти обличчя з золотими зубами і чорною бородою. 

— Це він, так? 

Анґва стиха фиркнула. В неї були заплющені очі — вона так завжди робила, коли довіряла цю роль носу… 

— Гвоздики, — пробурмотіла вона, а тоді схопила Моркву за руку. — Не біжи за кораблем! На борту є озброєні чоловіки! Що вони подумають, коли побачать солдата, який біжить до них? 

— Я не солдат! 

— Як думаєш, довго вони думатимуть над відмінністю? 

Карета проїхала повз гущу людей на палубі. Натовп посунув назад, оточивши її з усіх боків. 

— Там вивантажують коробки — я не бачу… — сказав Морква, приклавши руку дашком до очей. — Послухай, я впевнений, вони зрозуміють, якщо… 

На палубу зійшов Ахмед-71-година і оглянувся на вартових. Від його вискалу на мить спалахнула іскра. Вони побачили, як він потягнувся рукою за плече, витягнувши звідти шаблю. 

— Я не можу просто взяти і відпустити його, — не заспокоювався Морква. — Він підозрюваний! Дивися, він сміється з нас! 

— Прикриваючись дипломатичною недоторканістю, — мовила Анґва. — Але там стільки озброєних чоловіків. 

— У мене сил як у десятьох, бо маю чесне серце, — заявив Морква. 

— Справді? Що ж, їх одинадцятеро. 

Ахмед-71-година підкинув шаблю. Вона кілька разів зі свистом перекрутилася, а тоді він різко витягнув руку і на льоту спіймав її за руків’я. 

— Так пан Ваймз робив, — мовив Морква зі зціпленими зубами. — Тепер він з нас глумиться… 

— Вас уб’ють, якщо ви підете на корабель, — озвався Ґоріфф позаду нього. — Я знаю цього чоловіка. 

— Справді? Звідки? 

— Його бояться у всій Хапонії. Це Ахмед-71-година! 

— Так, але чому його… 

— Ви не чули про нього? А ще він д’реґ! — пані Ґоріфф смикнула свого чоловіка за руку. 

— Д’реґ? — запитала Анґва. 

— Войовниче пустельне плем’я, — мовив Морква. — Вкрай жорстоке. Але шановане. Кажуть, якщо д’реґ твій друг, то буде ним до кінця твого життя. 

— А якщо він не твій друг? 

— Тоді в тебе є приблизно п’ять секунд. 

Морква витягнув меча. 

— У будь-якому разі, — мовив він, — ми не можемо допустити… 

— Я забагато сказав. Нам пора йти, — мовив Ґоріфф. Сім’я підібрала з землі свої клунки. 

— Послухай, про нього можна вивідати в інший спосіб, — мовила Анґва. Вона показала на карети. 

Двійко худих, довгошерстих та неймовірно граційних собак вибігли з неї і тепер тягнули за повідки, рвучись вгору по трапу. 

— Хапостанські мисливські собаки, — сказала вона. — Наскільки я розумію, хапонська знать душі в них не чує. 

— Вони дещо скидаються на… — почав було Морква, а тоді до нього дійшло. — Ні, я не впущу тебе туди саму, — заперечив він. — Щось піде не так. 

— Повір мені, в мене куди кращі шанси, ніж у тебе, — хутко мовила Анґва. — Хай там як, вони не відчалять, поки не зміниться приплив. 

— Це надто небезпечно. 

— Що ж, вони, зрештою, наші вороги. 

— Я маю на увазі, для тебе! 

— Чому? — поцікавилась Анґва. — Я ніколи не чула про перевертнів у Хапонії, тож вони, мабуть, не знають, як з нами поводитись. 

Вона зняла маленький шкіряний нашийник, на якому висів її жетон, і простягнула його Моркві. 

— Не переживай, — сказала вона. — Якби що, я стрибну за борт. 

— У річку? 

— Навіть Анк не здатна вбити перевертня, — Анґва зиркнула на бурхливі води. — Мабуть. 

Сержант Колон разом із капралом Ноббсом вийшли на патрулювання. Вони не до кінця розуміли, для чого, і що їм робити, якщо вони засічуть злочин, хоча роки тренувань навчили їх заплющувати очі на вкрай серйозні злодіяння. Але ними керували звички. Вони вартові, тож несуть варту. 

Вони не робили це з певною метою. Вони робили це просто так. А величезна,