Террі Пратчетт - Джинґо, Террі Пратчетт

Звуки барабанів стихли. Залишки Варти старались не дивитись одне одному в очі. 

Тоді владний голос запитав: 

— Де ваша уніформа, юначе? 

Ноббі обернувся. До нього зверталася літня пані з характерними індичими рисами та виразом людини, яка вимагає смертної кари. 

— Моя? На мені, пані, — сказав Ноббі, показуючи на свій потовчений шолом. 

— Справжня уніформа, — гаркнула жіночка і простягнула йому біле перо[16]. — Що ви будете робити, коли хапонці почнуть нас ґвалтувати у наших ліжках? 

Вона спопелила поглядом решту вартових і посунула далі. Ще кількох таких шкап Анґва помітила серед натовпу глядачів. Де-не-де зблискував білий. 

— Я тут подумав: ті хапонці надзвичайно хоробрі, — сказав Морква. — Боюся, Ноббі, білим пір’ям вони хочуть присоромити тебе і змусити вступити до війська. 

— А, то нестрашно, — відказав Ноббі — чоловік, який не соромився осоромитись. — Що мені з цим зробити? 

— До речі… я вже розказував, що я сказав лорду Іржавському? — нервово запитав сержант Колон. 

— Вже сімнадцять разів, — мовила Анґва, споглядаючи за жінками з пір’ям. І додала, вочевидь про себе: — «Зі щитом або на щиті.» 

— А що, як розкрутити цю пані на більше? — замислився Ноббі. 

— Що? — запитав Морква. 

— Пір’я, — сказав Ноббі. — Наче справжнє, гусяче. Мені такого більше треба… 

— Я мав на увазі, що Анґва сказала? — запитав Морква. 

— Що? А… так казали жінки, проводжаючи своїх чоловіків на війну. Повертайся зі щитом або на щиті. 

— На щиті? — здивувався Ноббі. — Типу як… на санчатах? 

— Типу як мертвий, — сказала Анґва. — Це означало, повертайся переможцем або не вертайся взагалі. 

— Ну, я завжди повертався зі своїм щитом, — сказав Ноббі. — В мене з цим нема проблем. 

— Ноббі, — зітхнув Колон, — ти завжди повертався зі своїм щитом, чужими щитами, мішком зубів і п’ятнадцятьма парами ще теплих чобіт. На возі. 

— Ну-у, немає сенсу йти на війну, якщо ти не на боці переможців, — сказав Ноббі, встромивши біле перо собі в шолом. 

— Ноббі, ти завжди був на боці переможців, бо підглядав по закутках, хто перемагає, а тоді знімав потрібну уніформу з якогось сердешного покійного солдата. Я чув, що генерали пильно за тобою слідкували, і по тому, в що ти був одягнений, визначали, як триває битва. 

— Чимало солдатів служили в різних полках, — зауважив Ноббі. 

— Так, правду кажеш. Але не під час одної битви, — мовив сержант Колон. 

Вони посунули назад до штабу Варти. Більшість зміни взяла вихідний. Зрештою, хто тут був за головного? Що їм сьогодні робити? Залишились тільки ті, що не тямились без роботи, і новенькі, з яких ще пер ентузіазм. 

— Певен, пан Ваймз щось придумає, — сказав Морква. — А я краще проведу Ґоріффів назад до їхньої крамниці. Пан Ґоріфф каже, що збирається покинути місто. Чимало хапонців іде. Їх можна зрозуміти. 

Ваймз вирвався з чорних глибин сну разом зі сновидіннями, що бульбашками зринали з ним на поверхню. 

Донині він цінував момент пробудження. Саме тоді до нього приходили рішення. Він вважав, що окремі частини його мозку вночі вирішували проблеми минулого дня, а щойно він розплющував очі, ділились своїми висновками. Тепер же до нього приходили самі спогади. Він здригнувся. Ще один спогад нахлинув. Він тяжко зітхнув. У його голові знову пролунав звук жетона, що лунко вдаряється об стіл. Він вилаявся. 

Тоді спустив ноги з ліжка і почав навпомацки шукати нічний столик. 

— Біп-біп-біп-дзинь! 

— О, ні… Гаразд, котра година? 

— Перша дня! Привіт, Введіть-Своє-Ім’я! 

Ваймз сонно глипнув на бісика-органайзера. Він знав, що одного дня йому таки доведеться розібратися в інструкції до цієї клятої штуковини. Або так, або викине його з високої кручі[17]. 

— Що… — почав було він, а тоді тяжко зітхнув. Знову його переслідував звук розмотаного тюрбана, натягнутого під його вагою. 

— Семе? — двері спальні розчахнулися, й усередину ввійшла Сибіл із горнятком у руках. 

— Так, люба? 

— Як ти почуваєшся? 

— У мене синці на син… — інший спомин виповз із мряки. — О, боги, невже я справді назвав його текучою…? 

— Так, — підтвердила його дружина. — Фред Колон заходив сьогодні вранці й про все мені розповів. У дуже барвистих деталях, я б сказала. Я якось пішла на побачення з Ронні Іржавським. Дещо неприязний чоловік. 

Інший спомин вибухнув у голові Ваймза кулею болотяного газу. 

— А Фред розказував, куди він сказав Іржавському запхати його жетон? 

— Так. Тричі. Його це, схоже, турбує. Але, знаючи Ронні, до нього достукатися можна хіба що молотком. 

Ваймз уже давно звикся з думкою, що всі аристократи, схоже, зналися по іменах. 

— А щось іще тобі Фред розповідав? — спитав він боязко. 

— Так. Про крамницю і пожежу, і все решта. Я пишаюся тобою, — вона його поцілувала. 

— Що мені тепер робити? — запитав він. 

— Випити чаю, а тоді помитися і поголитися. 

— Я маю піти до штабу Варти і… 

— Поголитися! У глечику є гаряча вода. 

Коли вона вийшла із кімнати, він встав з ліжка і, похитуючись, пішов у ванну. На мармуровому рукомийнику і справді стояв глечик з гарячою водою. 

Він глипнув на лице в дзеркалі. На жаль, воно виявилось його. Може, якби він спочатку поголився?.. А потім міг би вмити те, що лишилося. 

Фрагменти минулої ночі й надалі наполегливо привертали до себе його увагу. Шкода того вартового, але не завжди є час просто стояти і сперечатися… 

Дарма він так зі своїм жетоном. Старі часи давно минули. У нього тепер були обов’язки. Він мав залишитися і зробити все трохи… 

Ні. Таке ніколи не спрацьовувало. 

Він намастив лице піною. Закон про бунт! Боже милостивий… Він задумався, бритва повисла у повітрі. Із закамарків його пам’яті на нього витріщалися каламутні очі Іржавського. Наволоч! Такі люди, як він, вважали — справді вважали — Варту такою собі вівчаркою, що покусує овечок за зади, гавкає, коли їй дають команду, і ніколи не кусає пастуха… 

О, так. Ваймз нутром чув ворога. 

Лишень… 

Тепер у нього ані жетона, ані Варти, ані роботи… 

Зринув іще один спомин, пізній. 

З пінкою, що стікала по сорочці, він витягнув із кишені запечатаний лист від Ветінарі й бритвою розкрив конверт. 

Всередині лежав порожній аркуш паперу. Він перевернув його, але на звороті теж нічого не було. Він спантеличено глипнув на конверт. 

Сер Семюел Ваймз, Лицар. 

Як же точно був написаний адресат, подумав Ваймз. Але який сенс у повідомленні без повідомлення? Інші люди могли машинально засунути в конверт не той аркуш, тільки не Ветінарі. Який сенс надсилати йому записку з нагадуванням, що він лицар, хай йому грець, якщо він і так добре знав цей бентежний факт… 

Увірвався ще один крихітний спомин, тихцем, немов мишка, що пукає в буревій. 

Хто це сказав? Будь-який джентльмен… 

Ваймз витріщився. А він справді джентльмен, чи не так? Тепер уже офіційно. 

Однак він не вибіг з криками з лазнички. А доголився, помився і дуже спокійно перевдягнувся в чисте спіднє. 

Внизу Сибіл приготувала йому їсти. Кухарка з неї була така собі. Та Ваймза це влаштовувало, позаяк їдець з нього теж був нікудишній. Після років вуличної їжі його шлунок працював на свій лад. Понад усе він жадав маленьких, хрумких, коричневих шматочків, справжню їжу богів, а Сибіл завжди гарантовано перетримувала пательню на драконі. 

Вона уважно спостерігала, як він жував смажене яйце