Марк Леві - Викрадач тіней

своє життя! Колись у мене був кіоск на пляжі. Чого ти на мене дивишся так, ніби побачив привида?

— А якщо я вам скажу, що ви колись подарували мені змія, ви повірите?

— Мені здається, що твоїй дівчині потрібна допомога, — сказав старий, указуючи на сходи.

Софі несла вниз наші сумки. Я забрав їх і відніс до машини. Люк усівся за кермо, Софі — поруч із ним.

— Їдемо? — запитала вона.

— Постривайте хвильку, я зараз.

Я кинувся назад до готелю. Старий умостився в крісло в салоні й дивився телевізор.

— Ви не пригадуєте німої дівчинки?

Люк тричі натиснув рвучко на клаксон.

— Мені здається, що твої друзі поспішають. Приїздіть ще, ми будемо вам раді, особливо твоєму товаришеві, його коржики сьогодні вранці були пречудові.

Люк усе клаксонив безперестанку, і мені довелося піти, хоч я знову пообіцяв собі неодмінно повернутися до цього курортного містечка.

* * *

Софі мугикала мелодії, до яких Люк вигадував слова й горлопанив з усіх сил. Двадцять разів він дорікнув, що я не приєднуюся до них, і двадцять разів Софі сказала йому дати мені спокій. Через чотири години дороги Люк занепокоївся, бо різко знизився показник рівня пального, і стрілка поповзла ліворуч.

— Одне з двох, — оголосив він, — або зламався лічильник пального, або нам невдовзі доведеться штовхати машину.

Через двадцять кілометрів мотор закашлявся й заглух, не дотягнувши кілька метрів до заправки. Вийшовши з автомобіля, Люк ніжно погладив його по капоту й подякував за геройство.

Я став заправляти пальне, Люк пішов купити води й галет, Софі підійшла й обняла мене.

— Як на заправника, ти дуже сексуальний, — зауважила вона.

Софі поцілувала мене в потилицю й пішла до крамнички.

— Тобі принести кави? — запитала вона, обертаючись.

Перш ніж я встиг відповісти, вона всміхнулася й додала:

— Коли схочеш сказати, що не так, я буду поруч, навіть якщо ти цього не помітиш.

Трохи від’їхавши, ми потрапили під дощ. Двірники, не встигаючи розганяти воду на лобовому склі, дуже скрипіли, так, що аж зуби зводило. До міста ми дісталися вже вночі. Софі спала, і Люк не наважувався її розбудити.

— Що робитимемо? — прошепотів він.

— Не знаю, може, припаркуємось і почекаємо, поки вона прокинеться.

— Відвезіть мене додому, годі верзти нісенітниці, — пробурмотіла Софі, не розплющуючи очей.

Та Люк на те не зважив і поїхав до нас. І мови не може бути, оголосив він, щоб ми поповнили число жертв недільних дорожніх аварій, дорога мокра від дощу, вечір, треба подвоїти пильність. Тож не варто ризикувати. Він обіцяв, що приготує такі макарони, яких ми ще ніколи не куштували.

Софі звелася й потерла обличчя.

— Згодна на макарони, а потім ви проведете мене додому.

Ми повечеряли, сидячи по-турецьки на килимі. Люк заснув на моєму ліжку, а ми з Софі завершили вечір у неї.

Я прокинувся, коли вона вже пішла. У кухні на столі, накритому для сніданку, я знайшов записку, обперту об склянку:

«Дякую, що повіз мене до моря, дякую за ці два фантастичні дні. Мені хотілося б тобі збрехати, сказати, що я щаслива, і щоб ти мені повірив, але чомусь не вдається. Найбільше мене гнітить, що ти такий самотній поруч зі мною. Я не ображаюся, але нічого не зробила такого, щоб залишатися під дверима. Ти мені більше подобався, коли ми були просто друзями. Я не хочу втрачати найкращого друга, мені потрібна його ніжність, його щирість. Я хочу знову бачити тебе таким, як ти був.

Згодом у кафетерії ти розкажеш, що ти робив, я розповім, що робила я, і наша близькість відродиться там, де ми її залишили. Трохи згодом… побачиш, нам удасться.

Коли йтимеш, залиши ключ на столі.

Цілую, Софі»

Я згорнув записку й поклав до кишені. Забрав із комода кілька своїх речей, за винятком сорочки, до якої вона пришпилила записку: «Тільки не цю, вона тепер моя».

Ключ я залишив там, де вона просила, і пішов, розуміючи, що чиню, наче останній дурень, а може, і перший.

* * *

Увечері я спробував зателефонувати мамі, мені хотілося поговорити з нею, звіритися їй, почути її голос. Дзвоник лунав у порожнечі. Але ж вона казала, що їде на кілька днів. Я забув, коли вона мала повернутися.

Розділ 10

Минуло три тижні. Зустрічаючись із Софі в лікарні, ми ніяковіли, хоч і вдавали, нібито нічого не сталося. Нашу дружбу відродив дурний регіт. Ми сиділи в лікарняному садку, скориставшись коротким затишшям, Софі переповідала мені халепу, у яку вскочив Люк. До відділення швидкої одночасно привезли двох поранених. Люк біг із ношами-візочком, щоб доправити свого клієнта першим до операційної. На повороті коридору він різко взяв убік, щоб пропустити старшу медсестру, і хворий викотився з нош. Люк кинувся на землю, щоб амортизувати удар, що йому й удалося, але ноші вдарили його по обличчю, внаслідок чого на чоло йому наклали три шви.

— Твій найкращий приятель дуже відважний. Відважніший аніж ти, коли розпоров собі скальпелем палець в анатомічній, — додала вона.

Я вже забув про той епізод на першому курсі.

Тепер я зрозумів, звідки в Люка ті шви, які я побачив учора. Він щось вигадував про двері, які вдарили його по лобі. Софі взяла з мене слово не виказувати її. Зрештою, шви йому накладала саме вона, Люк був справжнім її пацієнтом, і йшлося про збереження медичної таємниці.

Я пообіцяв усе тримати в таємниці. Софі встала, їй треба було повертатися у відділення, я притримав її, щоб теж розповісти дещо про Люка.

— А знаєш, ти йому небайдужа!

— Я знаю, — відповіла вона, ідучи.

У садок вийшла дівчинка, яка бавилася в класики. Через шибку в коридорі було видно, як її батьки розмовляють із завідувачем відділення гематології. Дівчинка підійшла до мене, вагаючись. З того як вона ступала то крок уперед, то вбік, я зрозумів, що вона хоче привернути мою увагу. Їй щось дуже кортіло мені сказати.

— Я одужала, — гордо повідомила вона.

Скільки разів я бачив, як вона бавиться в лікарняному садку, і жодного разу не поцікавився, на що вона нездужає.

— Я зможу поїхати додому.

— Я дуже за тебе радий, хоч трішки за тобою сумуватиму. Я вже звик, що ти бавишся в цьому садку.

— А ти теж скоро зможеш поїхати додому?

Сказавши це, дівчинка засміялася, і в її сміхові я почув відлуння віолончелі.

Є речі, які залишаєш позаду себе, життєві миті, що назавжди в’їлися в