Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

— Шість унцій на тону — це надзвичайно великий уміст. Сам Татко ніколи не бачив подібного вмісту, навіть не чув про таке! Зазвичай на день ми обробляємо тонну породи, отже, у день ми отримуємо шість унцій. А тепер порахуй, скільки ми заробимо за рік, якщо одна унція коштує тридцять п’ять доларів!

— А що із золотом роблять потім?

— Потім ми продаємо його... Одному типу. Він керує шахтою, невеликим і небагатим родовищем золота. Він не переймається питаннями, звідки й чому, тож купує у нас золото, скажімо, по двадцять доларів за унцію — адже все це не дуже законно.

— Я не про те питала. Куди золото потрапляє наприкінці?

— Ну, з нього виготовляють браслети, кольє, інші прикраси, оздобу для статуй, золоті зуби...

— Тобто... (тут Анжела трохи підвищила голос) різні чарівні штучки...

Влучно вона мене поцілила! Я аж зігнувся. Мені розлютитися б — та метикуватість цієї дівчини так мене вразила, що я й забув про помсту. На щастя, відбулося це без свідків.

Я удав, ніби знайшов лупу, яку напередодні сховав за горою брил, і тоном, до якого потроху поверталася владність, мовив:

— Ходімо додому!

Клянуся: я взагалі не думав ні про курточку, ні про білу блузку. Лише коли ми підійшли до будинку і я помітив автомобіль батьків подружки Анжели із коледжу — вони заїхали до Норко, щоби відвезти її до монастиря, — я це збагнув. Курточку вкривав грубий шар чорної масної пилюки, а у блузі білими залишилися тільки ґудзики.

На нас чекали. Подружка із коледжу та її батьки в автівці, із зачиненими дверцятами і піднятим склом віконець — попри підвечірню спеку; вони усміхалися, вдаючи спокій і тишком перелякано роззираючись. А на терасі гомоніли члени племені Кардиналів, які безсоромно дивилися непроханим гостям просто в очі.

Анжела, мов королева на ешафот, пройшла повз принизливі погляди. Незворушна, пряма, у брудній формі, без жодних ознак розгубленості на обличчі, повільними кроками підійшла вона до автівки, давши зібранню на терасі насолодитися видовищем пошкодженого одягу, і вмостилася на задньому сидінні, поруч із подружкою — жах на обличчі останньої давав зрозуміти, яку реакцію викличе брудна форма в монастирі.

Це приниження виходило за межі припустимого. У неї був час змінити одяг удома й повернутись у чистій формі, та ж ні! Анжела вирішила переступити через наругу і показати нам всім, що на одну з наших у монастирі чекає покарання. І в усіх умить зникло бажання вовтузитися на терасі. А я стояв обіч і вкотре милувався неймовірною силою волі дівчини.

У мене зникло бажання випитувати в неї секрети. Я був глибоко вражений. Анжела проігнорувала простягнуту їй руку допомоги і перетворила на абсурд моє життя, Таткове, Емільєнове, життя нас усіх, адже розробка кварцової жили була сімейною справою, а золото — головним здобутком у війні, що точилась у Норко. І мене бентежило усвідомлення того, що золото перетворюється на «чарівні штучки».

Тож наруга, що відтоді чекала на Анжелу після повернень із монастиря, зізнаюся, з мого боку була чистої води помстою. Утіхи від цього я не отримував, адже вона замикалась у собі, залишаючи на поверхні гладенький відбиток, мов дзеркало, в якому ми бачили свій розпач.

Сила Анжели полягала в тому, що вона могла вразити нас там, де ми найменше очікували. Збагнув це я пізніше, коли почув їхні з Тентеном розмови.

Тентен — єдина людина, якій я можу довіритись у складні миті життя. Він став своєрідним аскетом. Живе з чотирма чи п’ятьма дітьми в хижці край поля. Без жінки, з єдиним щастям — спостерігати за дорослішанням своїх дітей.

Коли я залишав Норко, то думав, що вже ніколи не повернуся. Я не підозрював, що потреба поїхати геть обернеться глибокою раною і постійним прагненням озирнутися на минуле. Я навідую Норко щодва-три роки, тільки влітку, бо взимку дорога до міста непридатна для їзди — і тоді годинами я наповнюю серце всім, що тільки може завдати болю. Повітрям Норко, відкритим безжальному сонцю простором, ароматом теплих трав, свіжими поривами вітерцю, що виривається з проліску й ніби зриває найболючіші яскраві спогади з минулого, а в центрі — наш будинок, бідолашний величезний будинок, що наче чекає на мене. Я не зупиняюся, тисну на найгризотніші образи, розгортаю і згортаю клубок, душу себе, встромляю в себе кинджал, перерізаю собі горлянку, знищую себе, і коли я нарешті вмираю, коли не відчуваю в собі нічого, крім запаморочливого провалля болю, то тисну на газ і мчу курними склепіннями сільських шляхів, поки не помічаю вдалині хижку Тентена.

Коли я вперше повернувся до Норко, то не думав, що блукання доведуть мене до Тентена. Тоді я щойно приїхав із місії до Республіки Чад. Моєї першої місії для «Червоного Хреста». Потім були ще місії, до Чаду й інших країн, поки мені не набридло складати звіти для гуманістів-бюрократів, які отаборились у Женеві. Тепер я самотній вершник. І це страшенно бісить вузьке коло міжнародних «бойскаутів».

Після Чаду, тісняви таборів біженців і переповнених вулиць Нджамени — а після того контрасту старої Європи, — я потребував великого простору, хотів вдихнути живлющого повітря свободи. Вийшовши з літака в аеропорту Монреаля, я найняв авто і, не замислюючись, помчав трасою 117.

Напевно, варварські звичаї братовбивчих війн, рани від яких я звик лікувати, лише ятрили мій біль, бо що далі я їхав трасою, промчавши вузькою заселеною смугою вздовж Лаврентійських гір, шаснувши повз Мон-Лорьє, відчувши в повітрі густий ялиновий дух, побачивши безмежне небо над розлогими тихими водами, де серце відчуває єднання з великим, моя душа, вдихнувши Північ і почувши поклик привілля, здригнулась, бо знала, що саме чекає на неї в кінці шляху.

Цього разу я не знав точно, що чекало на мене. У Норко я не був уже двадцять років. І шлях сам ніс мене уперед.

Насправді мало що змінилося. Було помітно, що добробут не оминув цей край, та якось похапцем, окремими мазками, залишаючи в містах і містечках нові будинки, сповнені пихи, оновлені фасади, дбайливо підстрижені газони, а неподалік, усього в кількох милях, у проліску видніла хижка, яку нашвидкуруч склали з брил і картону; побачивши її, я зрадів, бо саме таку картину запам’ятав — і нарешті вона повернулася до мене, образ чоловіка, який мешкає сам або ж із такою само самотньою жінкою, кількома дітлахами, можливо, собакою, рушницею, безсоромно злиденний, без комплексів, із життям, яке заперечує заведений лад.

Заїхавши на добре відому мені стежку, я зрозумів, що Норко вже не