Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

абощо, адже жодною людиною не можна володіти, як предметом. Я маю на увазі, що ти поруч, що я познайомилася з тобою й узагалі. Ти мій найкращий друг, Феліксе.

Друг? Відчуваю укол розчарування. Гадав, що я хтось більший. Але, як сказала бабуся, дружба може вирости в щось більше.

— Як пісні? — змінюю тему. — У середу репетиція, так?

— Звісно! — її обличчя знову прояснюється.

— Я репетирував, — кажу. — І все вивчив.

— Справді? — і вона радіє ще більше.

Вона вміє радіти, як дитина. І тоді я теж радію. Бо завдяки її щастю все навколо стає вдвічі кращим. Я думаю, чи вона народилася з цією радістю життя чи якось цьому навчилася. Як їй це вдається? Але я не питаю, бо ми поволі наближаємося до Палацу на воді, і я сподіваюся, що будуть павичі. Вони завжди мені подобались, з тими абсурдно красивими хвостами, наче створеними для іншого світу.

— Дивися, пам’ятник, — каже Опта.

Справді, у кущах стоїть Виспянський.[10] А точніше, не стоїть, погруддя розміщене безпосередньо на п’єдесталі. Мені було б дивно, якби хтось мою голову начепив на каменюку. Хоч навряд мені це загрожує.

І раптом просто над нашими головами із голосним криком пролітає павич. Опта, звичайно ж, хихоче.

— Що це було? Мессершмітт чи що?

Проходимо повз Театр на воді.

— Мушу тобі щось показати, — кажу. Звичайно, мені йдеться про ліхтарики. Я бачив їх минулого року й хочу, щоб вона теж їх побачила. Тільки де вони були? Мені здавалося, що треба йти в бік Старої оранжереї, і десь там вони були: кічеві китайські ліхтарики з китицями й не відомо чим іще. І штучні рожеві водяні лілеї. Але хоч ми й лазимо туди й назад, не можу їх знайти.

— Чорт, є два варіанти… Або їх уже немає, або з якоїсь причини ми не можемо їх знайти.

— Ти сам казав, що вони кічеві.

— Так, це правда. Загалом це китайське мистецтво трохи… занадто крикливе.

— Умгу. І саме тому ми не можемо їх знайти. Доля береже нас від цього.

— Жартуєш?

— Зовсім ні. Доля не хоче, щоб з цього… цієї прогулянки ми запам’ятали кічеві китайські ліхтарики, а щось інше.

— Але що?

— Наприклад, павичів. Або оцю білку.

Мале руде створіння стає на задніх лапках, сподіваючись отримати горішок. У нього бурштинова шерсть, але колір хвоста інший…

— Дивні хвости в білок, — кажу. — Такі проріджені… і немов сиві всередині?

— Так, мені теж завжди цікаво, чому в білок немає таких пухнастих рудих хвостів, а лише мітелка, щоб змітати невидиму пилюку в повітрі…

— От, власне. Це така відсутність досконалості в природі, — додаю.

— А може, це і є досконалість. Як у житті. Якби все було таке тіп-топ, то ми б, напевно, взагалі цього не зауважували. Може, ми помічаємо, що в неї таке гарне хутро, бо хвіст — гірший?

— Ти філософ.

— Де там! Я просто дивлюся навколо себе.

Отож, у цьому вся Опта. Дивиться навколо й усе, що бачить, поєднується для неї в цілість. Як я їй заздрю!

І тоді, саме в цю мить, починається страшна злива. Білка зривається й мчить десь до свого сховку, як і ми. І тоді, точнісінько так, як я собі це уявляв, я розкладаю парасолю, точніше вона сама розкладається, автоматично, і з металічним хрускотом розкривається над нами, як намет.

— О, з такою парасолею ми можемо тут ще годинами ходити, — каже Опта й усміхається. Хоч я й не бачу її усмішки, я й так знаю, що вона є.

І ми ходимо. Кілька годин. Я навіть не знаю, скільки. Зрештою, нікому б не спало на думку діставати в такий дощ мобільний і дивитися, котра година. І коли ми так гуляємо, я її обіймаю за плечі. І хочу, щоб цей дощ не припинявся. І щоб цей день ніколи не закінчувався.

Опта

Я ніколи не вважала, що в мене сумне життя, але тепер воно стало ще радісніше! Я нічого не боюся: ані математики, ані фізики, ані цих тупих овець, що постійно мене критикують і насміхаються з мого вигляду. Я живу думкою, що в середу в нас репетиція, і ми знову трохи побудемо разом.

Татові вже теж ніби краще, і він навіть почав розсилати резюме в різні місця. А я допомогла йому написати кращий супровідний лист, такий більш позитивний.

— Знаєш, що, — каже він, — у цій ситуації є один плюс.

— Що? — питаю.

— У мене відпустка. Я нарешті виспався й почуваюся вільною людиною.

— Ну, але ж ти справді вільний.

— Ти маєш на увазі Марту? — питає з підозрою.

— Ні, загалом. Адже ми всі вільні.

— Ніби так, але робота в корпорації цю свободу все ж таки обмежує. А зараз я можу, наприклад, в обід піти гуляти… І навіть якщо тимчасово немає з ким…

— Ти можеш піти зі мною.

— От, власне. А якщо говорити про Марту… Я зрозумів, що це й так було не воно.

— Ні?

— Ми все ж були різні. Наприклад, вона не любила котів, — каже він, гладячи Болека і Льолека в себе на колінах. — А так між іншим: як твоя алергія?

— Не знаю, але здається краще. Я вже так не кашляю.

— Може, це була просто застуда.

— Хотілося б.

Тато вмикає якийсь фільм і розслабляється, а я йду до себе порепетирувати. Програю всі пісні по черзі. Мені дуже цікаво,