Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

тоді прогуляємося вниз, Морським Оком[7] аж до Лазенок. Чесно кажучи, погода не надто прогулянкова. Із самого ранку дощить, від жовтневих залишків бабиного літа не зосталося й сліду, і вже навряд чи потепліє. Неухильно наближаються листопадові дощі, вони починаються вже з Дня всіх святих.[8] Мені здається, що погода в цей день завжди гірша, ніж у попередні, а потім стає ще огиднішою. Попереду ще тиждень, але вже відчувається, як наближається свято померлих.

На щастя, я взяв велику парасолю, якщо буде злива, матимемо під чим сховатися. Це навіть могло б бути романтично… Уявляю, як ми, обійнявшись, йдемо нога в ногу під великим чорним кажаном.

І тут із трамваю виходить Опта. Як завжди, у неї приголомшливий вигляд, цей рожевий шкіряний плащ, мабуть, один з її нових трофеїв. От чого-чого, а секондів на Пулавській не бракує, а вона розповідала, що знає, де й коли привозять новий товар, окрім того, знайома з кількома власницями, і ті іноді відкладають для неї щось цікаве. До плаща Опта вдягла крислатого чорного капелюха, ну, і зелені мартенси, котрі личать до всього.

Поруч із нею я почуваюся трохи незручно, бо вдягаюся абсолютно звичайно й нецікаво, і навряд би наважився так експериментувати з одягом. Але я люблю дивитися на неї. Сьогодні вона схожа на фламінго. Дуже веселого фламінго, бо всміхається від вуха до вуха. Мені стає тепло на душі, бо, може, це я причина її радості.

— Привіт, — каже вона. — Давно чекаєш?

Я б хотів сказати їй, що чекати на неї — це найбільше задоволення, що це як у «Вінні-Пухові»: саме чекання вже радує. Але не скажу. А може, скажу.

— Я люблю чекати на щось приємне.

— Є така мить, — саме перед тим, як ти ось-ось допадешся до меду,[9] — цитує Опта й дзвіночки її сміху заповнюють простір довкола.

— Звідки ти знаєш, що я подумав про Вінні-Пуха?

Вона знизає плечима.

— Просто знала. Може, нас єднає невидима нитка.

Думаю, вона поцілила в яблучко.

— Мабуть, не варто зізнаватися, але я все ще люблю «Вінні-Пуха». Для мене він безсмертний, — упевнено каже Опта.

— А хто тобі найбільше подобається з героїв? Знаєш, такий психологічний тест.

— Вгадай.

— Пух!

— Зараз ображуся! — Опта хихоче й відкидає назад хвилю рудого волосся. — Я і дурненький ведмедик?

— Мені йшлося радше, що…

—... що я товста.

— Опта! Ти зовсім не товста. Мені йшлося про те, що ти любиш їсти. Що отримуєш від цього задоволення.

— Так от, любий Феліксе, мені б не дуже хотілося щодня їсти одне й те саме, а ведмедика не цікавить світова кухня. Ні, найбільше я люблю Тигру.

— Гіперактивну тваринку?

— Так, веселе стрибуче звірятко, яке всіх дратує.

— Він трохи дитинний, тобі не здається?

— Але це, напевно, краще, ніж бути надто дорослим у надто молодому віці.

— Припини! Бо зараз я ображуся.

— А ти хто? Кролик чи Сова?

— Я що, справді такий зануда?

— Ні, але думаю, не всі завжди розуміють, що ти кажеш. Мабуть, половина твого класу б не зрозуміла слів, які ти вживаєш.

— Чорт, я не знав, — я й справді не припускав такого. — Може, тому мені ніколи не подобався Кролик, для мене він завжди був жахливий. Це проекція: ми часто не любимо в інших риси, притаманні нам самим.

— От, власне. Такі слова ти вживаєш. Проекція, наприклад, — Опта киває головою. — То хто тобі подобався?

— Іа-Іа. Віслючок з депресією й скаліченим хвостом, що мешкає в напіврозваленій халабуді. Мабуть, мені потрібно звернутися до психотерапевта.

— Але ж ти зовсім не такий. Ти взагалі не сумний.

Опта здивовано дивиться на мене, а я розумію, що вона права. Бо я не сумний. Поруч із нею.

— Знаєш, що? Ти завжди якось так… піднімаєш мені настрій, що справді бачиш мене переважно радісного.

Западає тиша. Ми вже на Дворковій і спускаємося вниз через Морське Око.

— Але насправді, — продовжую, — переважно я більше чи менше сумний. Reality bites, — додаю. — Реальність дошкуляє. Окрім того, іноді в мене враження, наче я живу в халабуді, що розвалюється, розумієш?

— Розумію, — серйозно киває Опта. — Кожен хотів би мати такий абсолютно нормальний дім, такий вимріяний..

— Та знаю, мабуть, мені взагалі не слід так казати, тобі он ще гірше.

— Чому гірше?

— Ну, як? — я різко зупиняюся й сполохую качку, котра змінює напрямок руху й починає чалапати в напрямку гірки. — Адже…

— У мене немає мами.

— Так.

— Я не думаю про те, що мені гірше. Не знаю, як тобі це пояснити… Мені здається, що кожен має те, що має. Розумієш? Можна не мати мами чи обох батьків, можна мати батька-алкоголіка, можна бідувати, можна не мати ноги. Але завжди в нашому житті є щось хороше й гарне. У житті кожної людини. Достатньо бачити, що є, а не те, чого немає. У мене хороший тато. Чудові коти. У мене немає мами, але вона була, ще й стільки років, і я все пам’ятаю. Я можу вчитися грати на гітарі. А ще…

— Що ще? — здається, я знаю, що вона скаже, але завмираю, бо дуже хочу це почути.

— А ще я маю тебе, — каже вона прямо, як завжди, а тоді їй, мабуть, стає ніяково, бо додає: — Тобто, не те, що ти моя власність