Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

Глава 17

Глава 17

Марсель зустрів мене не дуже яскравим сонечком та дрібним дощем, але мені було й цього досить. Я підняла обличчя вверх на зустріч дощу, який крапав та залишав цим доріжку мокроти на моєму обличчі.

— Сподобалась наша погода? — захопливо мовила жінка. Я опустила голову та поглянула на неї. Вона  щиро посміхалась. Мені стало соромно за те, що я так і не запитала її імені, а вона не знала мого. От, як я маю в жінки жити, не знаючи, хто вона, що з себе представляє? 

— Звісно, — щиро посміхнулась. 

— Ходімо, а там і познайомимось, — посміхнулась мені жінка. Я кивнула головою та пішла за нею в бік виходу з вокзалу. 

Ми їхали на таксі в невідомому мені напрямку. Я розглядала місто з захопленням та розширеними очима. Старовинні будівлі, музиканти на вулицях, незвичні споруди та багато чого цікавого, я розглядала все, немов мале дитя. Наче мені тільки знову п'ять і батьки взяли мене в невідоме місце, яке я ніколи не бачила і тепер  захопленням розглядаю. Мої очі розширювались від подиву, а на губах красувалась дитяча посмішка. 

— Ти мов дитина, — посміхалась жінка. 

— Чому? — зніяковіло запитала та поглянула на жінку. 

— Така ж наївна, — знову її лагідна посмішка. 

— Я навіть не запитала, як вас звати? — почервоніла та сховала очі, повні сорому. 

— Марлін. Можеш називати мене просто, Марлін, — лагідно торкнулась моєї руки, наче ненароком погладила. — А тебе як мені називати?

— Меланія... — я запнулась, але згодом додала. — Рошерман, — жінка від подиву підняла брови  вверху, але швидко опанувала себе. Я вдала, що не помітила, та повернула голову до вікна. 

Настала тиша яка переросла у щось таке тремтячо-боязке, я почала, чомусь тремтіти та панікувати. На мене нахлинула паніка, як тільки я згадала Олександра. Наче щось хотіло мені знову навіяти чудернацькі страхи й через них завадити думкам. Мені було і сумно, і страшно. Я не хотіла, щоб усе так закінчувалось, я бажала жити з ним довго та щасливо, а вийшло коротко та не ясно. 

— Приїхали, — мовила Марлін та вивела мене із роздумів. Я  підняла голову до вікна, бо весь час тримала її опущеною. Я роздивлялась великий маєток, який навіть блищав на сонечку, що вийшло з-за хмар. 

Вийшла з машини та повернула свій здивований погляд на жінку. 

— Ви тут живете? — вилетіло з моїх губ запитання перш ніж я встигла подумати.

— Так, — коротко мовила вона та обійшла машину. Стала біля мене та подивилась на маєток, а я дивилась на її спокійний вираз обличчя. 

— Ви якась відома особа? — знову запитала та дивувалась розмірам маєтку з його величним двориком, з арками та деревами, з великим фонтаном та алеєю з каменю. Все було досконало. Кам'яні білі стіни та позолочені вікна. 

— Все згодом, — з нотками сталі в голосі мовила жінка та пішла до входу, а я так і залишилась стояти на місці. Не розуміючи, що робити далі й куди йти, але все ж пішла за жінкою. 

В будинку було не гірше, ніж на дворі, я відкривала рота та закривала від подиву всієї краси. Навіть маєток Олександра не зрівняється з маєтком цієї жінки. Нам назустріч вийшла молода дівчина в формі домогосподарки та привіталась з жінкою, називаючи її пані. Я знову дивувалась.

— Покажи моїй гості її нову кімнату, — наказала Марлін та пішла у невідомому мені напрямку величезним будинком, залишаючи мене насамоті з дівчиною. Та мені привітно посміхнулась і мовила:

— Привіт, я Карла.

— Привіт, а я Меланія, — стримано привіталась. 

— Ходімо, я тобі все покажу, — мовила красива білява дівчина, з рожевими намальованими щоками, з карими великими очима та привабливою зовнішністю. Вона була досить привітною та щирою. Все розповідала мені про життя у маєтку та як тут цікаво й захопливо жити. Розповіла різного роду пліток. Як виявилось, тут доволі багато робітників. Марлін дуже відома особа зі слів Карли, то жінка спонсор для молодих художників та ще має кілька фірм. Я здивовано слухала дівчину, інколи вставляла запитання та промовляла свої захоплення. 

— А ти як до нас потрапила? — запитала мене дівчина, а я задумливо мовчала. Що я могла їй відповісти? Що я втекла від коханого? Чи те, що побоялась почути правду? Так! Я боягузка. Ще і яка, але я не просто так боюсь. Краще я буду вірити в щирість кохання Олександра, ніж почую його правду про коханку. 

— Хотіла змінити місце проживання, — відповіла, щось нейтральне. 

Ми сиділи тепер уже в моїй новій спальні. Карла принесла чаю та ми знову щебетали про різне. Я також дізналась, що у неї є чоловік та вони ніяк не можуть завести дитину, що тільки вони не пробували, але все марно. Карла мені здалась досить юною, але насправді їй було уже двадцять п'ять. Хоча я б так не сказала. Така собі привітна та молода дівчина, яка відразу мені сподобалась. 

Коли ми вже достатньо наговорились і дівчина полишила мою кімнату, я почала розбирати речі, які мені зібрала сестра. Згадавши її, на моєму обличчі з'явилася сумна посмішка. Ми ж так мало побули разом. 

Коли я дісталась до дна сумки, на підлогу випав якийсь папірець. Я побачила його та взяла до рук, прочитала та на очах виступили сльози.

«Моя люба, я знайду тебе, де б ти не була. Лишаю тобі свій номер. Дзвони, як зможеш. Я люблю тебе, сестричко!»

А в кінці листа, вона дописала свій номер. Я відразу захотіла їй подзвонити, але не мала телефону. Всі свої речі, я залишила в будинку Олександра. Але я так захотіла почути рідний голос, тому спустилась до вітальні, щоб пошукати хоч когось та позичити телефон для дзвінка. Навіть не помітивши нікого, я врізалась носом у щось тверде. Злякалась!

На моєму шляху виріс кремезний чоловік з горою м'язів та я вперлась носом в його широкі груди, навіть того не помітивши. Смішна іронія. Я відійшла та злякано дивилася на гарного чоловіка, який оцінював мене прискіпливим поглядом своїх синіх очей. 

— Ви хто? — запитав мене грубим, з нотками хрипоти, голосом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍