Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

став Володимир Соботович. Навіть не завідувачем… Він жартував, що в нього – найдовша в республіці назва посади: «Т.в.о.з.в.к. та б.». Тимчасово виконуючий обов’язки завідувача відділу критики та бібліографії. Завідувачем його не затвердив комсомол, Соботович так і ходив кілька років «Т.в.о.».

…Великі, відстовбурчені, котрі аж світяться, вуха, великий, вислий ніс, довгасте обличчя, високий лоб з тенденцією збільшення за рахунок залисин, довгорукий, нескладний, ніяковий. І, звичайно ж, замріяний, чи навіть весь у мріях. Заклопотаний і забіганий – комусь дістає ліки, за когось стоїть у черзі за квитками на поїзд, влаштовує чийсь рукопис обов’язковий і необов’язковий, забудькуватий, матеріали здає останнім, а щось і не встигає зробити.

– Володимире Олександровичу, треба зробити…

– Будь здє… – і руки жартівливо – по-військовому «по швах». І, звичайно ж, не зробить. Обов’язкової роботи вмів погано.

Як автор, сам тільки починався – віршами, оповіданнями, рецензіями. Либонь, вірив у своє письменницьке майбуття (цитую по пам’яті):

Слова мої, залепухи терпкі

Плоди в туманній дальній перспективі…

Сполохано гребе копитом кінь,

Стріла тремтить нервового на тятиві.

Залепухи ще сонця наберуть,

І вишнями гарячими повиснуть,

Круте повіддя коні обірвуть

І стріли цвьохко в очі цілі свиснуть.

Плодам у дальній перспективі не судилося збутися. Стріла до цілі не долетіла. Рано помер від енцефаліту. Кілька жмутиків віршів, кілька оповідань, серед них троє-четверо глибоких, психологічно розроблених. Дуже любив свою маму, приховував од усіх, що вона єврейка. Був ніжним, співчутливим, добрим. І водночас, де треба – твердим. Пам’ятаю, як заходився одружуватися з нашою співробітницею. Першу дружину, старшу на двадцять літ за себе, залишав. Я намірився поговорити про його сердечні справи (ліз не в своє діло, що ми знаємо про людські світи і людське серце!), та Володя твердо заявив:

– Юрію Михайловичу… Це стосується тільки мене. Може, вам потрібна моя заява на звільнення? То я…

– Бог з вами, Володю, – тільки й сказав.

І ось таким, принциповим, твердим був він у веденні тієї, основної, «бойчаківської» критичної лінії в журналі (щодо художніх достоїнств рецензованих творів проявляв чималу поблажливість). Себто насамперед був українським патріотом. За його редагування відділу друкувалися опальні критики, деякі – під псевдонімами (дехто вже перебував під арештом). То була не проста робота. Він уже гаразд знав, що не проходить цензуру та комсомол, що там вже «засічено», що виловлюють, й треба було приховати «непрохідні» місця, переконати авторів переробити те чи те місце, той чи той абзац, щось винести наперед, щось сховати до середини… Авторам (деяким) він казав, що редактор ні про що не здогадується, мені, що автори зробили правки самі. Остерігатися ж було чого, бо в наш редакційний «моноліт» щоразу робилося вкраплення з ЦК комсомолу (дуже часто те вкраплення швидко вростало в «моноліт», як, скажімо, вріс Борис Рогоза), але й був хтось поміж нас, кого ми остерігалися. Про те розповім далі.

На сув’язі (вододіл) оцих двох відділів – критики та прози, сталася в нас прикра пригода, яка принесла нам чимало неприємностей. Якось до редакції «завітали» два стрункі молодики й, показавши кадебістські посвідчення, запитали в мене, чи надійшов критичний матеріал автора Осадчого. Так і сказали: «критичний матеріал», і я повів їх до Соботовича. Окрім реєстрації всіх матеріалів у загальній книзі, Володя вів свій окремий реєстр. Він подивився й сказав, що такого автора в нього немає. Потім ті «хлопці» навідувалися ще разів двічі. Соботович розводив руками – «немає». За другим разом вони не повірили: «критичний матеріал» давно повинен надійти». Сіли до загальнореєстраційної книги. «Перепололи» її двічі. Прийшли наступного дня й уважно перечитали реєстр ще раз. І аж по тому, як вони пішли, я почав про щось здогадуватися, щось пригадувати. Річ у тому, що ще тижнів за два до їхнього першого приходу до мене заглянув Іван Бойчак – працівник відділу прози – й поклав на стіл рукопис: «Що з ним робити?» Я прочитав два чи три розділи. Це була дисидентська, табірна повість Михайла Осадчого «Більмо», яка пізніше, по роках, буде опублікована за кордоном і стане на якийсь час бестселером. Повість – написана хорошим майстром. Тоді ж я це прізвище зустрінув уперше, й воно вилетіло мені з голови. Звичайно, про надрукування повісті годі було й думати. Пам’ятаю, в повісті дія відбувається в совіцьких таборах, починалася з того, що з табору виїжджає машина з тирсою і кадебісти проштрикують тирсу залізними списами – чи не сховався там зек. І я сказав Бойчакові: «Відішли автору», що він і зробив. Але ж я забув прізвище автора, а працівники КДБ запитували про «критичний матеріал». А те, що вони не знайшли в реєстраційній книзі… Інакше пояснити не можу, а тільки – більмо. «Більмо» – назва повісті. Наслання, засліплення, прибуття та вибуття рукопису були зафіксовані в журналі. Тепер мені не залишалося нічого іншого – мовчати. Потім приїхав львівський КДБ й знайшов реєстраційний запис, зажадав показати копію відповіді автору, й потім вони, а за ними комсомол насідали на нас за ту відповідь (стандартну, хоч вже не пам’ятаю яку саме, щось на зразок: «редакційний портфель переповнений, опублікувати не зможемо»). Ті київські кадебісти, які шукали повість, були суворо покарані, одного навіть понизили в званні.

Взагалі працівники органів держбезпеки навідували нас рідко. Маю на увазі – офіційно. Неофіційно… Це вже їхня таємниця. Одного разу, вертаючись додому дуже пізно, годині о дванадцятій (з якихось гостин), з вікна тролейбуса я побачив у своєму кабінеті світло. У своєму й сусідньому. Це мене неабияк здивувало. Мабуть, хлопці курбачать до півночі, ще нароблять пожежі, та й взагалі неморально розводити пиятику в установі. Наступного дня я звернувся до нашої прибиральниці Ганни Павлівни, яка працювала нічною черговою у газеті «Київська правда», а в нас підпрацьовувала (сама, без чоловіка, на утриманні двоє дітей): «Нюсю, чого ви так пізно були в редакції? Що ви там робили?» «То не я». «А хто?» «Д.». «А він що робив?» «Запитайте в нього самі». І подивилася на мене пильно, промовисто. «Він був сам?» «Ні, не сам». Я майже про все здогадався. Влучив момент, коли ми з Д. лишилися удвох у кімнаті, прикро підійшов до нього й мовив: «Я задам тобі одне запитання. Відповідати мусиш одразу ж. Інакше… Інакше розповім усім. Ти – літератор, зіпсую тобі кар’єру. Зганьблю… Що ви робили в редакції о дванадцятій ночі?» Його очі стрибнули з орбіт, обличчя перекосилося й поповзло плямами. Він злякався страшенно. Я ще ніколи не бачив такого обличчя. Хоч, звичайно, Д. міг налякати мене, сказати: «Спробуй-но, скажи кому-небудь. Знаєш, де ти будеш…». Він пробелькотів: «була перевірка столів». Подальша наша