Франко І. Я. - Казки для дітей, Франко І. Я.

- Ну, се, мабуть, не зовсім так, як ти кажеш,- мовив до мене один старшенький хлопчик.- Якби так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби. А у дітей таких хиб звичайно ще нема, то пощо їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тілько власне діти. Для дітей мусить у них бути цікаве щось інше.

Правда, як розумно говорив той хлопчик? Він думав і привик уже в’язати одну думку з другою.

- А як думаєте, любі мої,- мовив я на те,- чи маленьким дітям можна давати їсти твердий хліб, волову печеню, капусту?

- Ні. Вони би від того занедужали. Їм дають кашку на молоці.

- От і бачите! Гола, повна правда життя - то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дітям не можна давати її так, як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім стані, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять звірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх: от тим-то й оповідання про звірів їм такі цікаві, особливо, коли ті звірі в байці ще починають говорити, думати і поводитися, як люди. Колись, як іще всі люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усі вони любувалися байками так, як тепер любуються діти.

- А я найліпше люблю байки через те, що мої мама оповідають їх так гарно, так рівно-рівно, такою добірною мовою,- мовила дівчинка-школярка.

- Так, дітоньки! Се велика правда. Оті простенькі сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у іншій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучності. Тисячі річей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті.

- А кажуть, є такі пани, що хотіли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати і говорити по-свойому. Чи то може бути правда?

- Правда, дітоньки. Є такі люди, що їх коле в очі те, що ми є на світі, раді би, щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують мені ту синицю, що збиралася спалити море.

- О, о, о! То синиця збиралася палити море? А то за що? Як?

- Слухайте, дітоньки як то було!

Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гніздо на самім березі моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розігралося море, затопило корчик і з ним разом Синиччине гніздо. Сама Синиця ледве втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

Ой-ой-ой, як розгнівалася Синиця! Сіла собі на скалі над морем та й як не почне сварити та лаяти море!

- Ти, погане та нікчемне море! Ти, безглузда темна сило! Ти, захланна безодне! Ти, нездале, непотрібне, нехарапутне море! Як ти сміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь світ стиду нароблю, я тобі не дам спокою ні вдень, ні вночі, поки мені не вернеш моєї страти!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

- Що, ти смієшся з мене, ти, нечесне, несумлінне, неблагородне море! - пищала Синиця.- Зараз мені віддай мої яйця, бо, їй-богу, помщуся на тобі!

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

- Ти думаєш, що я не зумію помститися? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я безсильна супроти тебе? А бачило ти, безглузде море, яка маленька іскра, а який великий ліс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси мені зараз моїх яєць, то, їй-богу, я запалю тебе.

А море все: хліп-хляп, хліп-хляп, хліп-хляп.

Страшенно розлютилася Синиця і поклялася не спочити, поки не запалить море. Вона полетіла до Хробачка-Світлячка і мовить йому:

- Слухай, Світляче, ти маєш огонь на животі. Ходи зо мною, поможи мені запалити море.

- Не можу, Синичко,- мовив Світляк.- Мій огонь світить уночі, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Огника, може, він тобі що поможе.

Полетіла Синиця над болото, сіла собі на вільховім корчі та й чекає, поки наблизиться до неї Блудний Огник. А там їх понад болотом кільканадцять ходило та все, мов п’яні, писали мисліте понад болотом. Нарешті один надлетів близько Синиці.

- Гей, Огнику-братику! - кричить до нього Синиця.- Задержися хвилечку, маю тобі щось сказати.

- Не можу задержатися, не маю коли,- відповів Блудний Огник.- Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

Розповіла йому Синичка своє горе і просить:

- Ходи, поможи мені спалити те погане море!

- Не можу, Синичко,- відповів Огник.- Я ось тут на болоті роджуся і тут мушу гинути, а ще до того не смію ані одної хвилечки спочити, так що навіть свічки від мене не засвітиш. Але чому ж би тобі не вдатися до Крука? Він до таких річей майстер. Адже я чув, що він увесь сов’ячий народ у печері спалив. Піди-но ти до нього.

Полетіла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горі і запалити море.

- Не можу, Синичко,- відповів Крук, поважно похитавши головою.- Той огонь, що від нього згоріли сови, то простий людський огонь, що я вкрав он там на пасовиську. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне в воді. Щоби спалити море, на те треба би іншого огню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзюбом чудесний огонь викресати. Може, сей придасться тобі на що.

Подякувала Синиця Крукові за добру раду і полетіла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудитися та викресати для неї дзюбом огню, чей би від нього занялося море.

- Не можу,