Петро Йосипович Капіца - У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца

Зціпивши зуби і кривлячись, Чижеєв стяг чобіт із простреленою халявою. Носок і онуча наскрізь просочилися кров'ю. Кров запеклася, і тому важко було роздивитися рану.

Катя обмацала ногу і нахмурилася.

— Якщо не хочете лишитися без ноги, зараз же йдіть за мною і всякі розмови про таємниці й походи облиште.

— Не піду, — навідріз відмовився Чижеєв. — А якщо ви скажете Тремихачу або мічману, то зробите… недобре, тим що перешкодите виручити вашу подругу.

І він з рішучим виглядом взявся натягати на рану зашкарублу шкарпетку.

Дівчина злякалася; вона сходила по сумку з аптечкою, старанно обмила ногу спиртом, змазала краї ранок і, наклавши м'які тампони, акуратно забинтувала.

— Вам потрібен спокій, — пояснила медичка.

— Від горя ошаленів коротун, — бурчав, позираючи на свого друга, Восьмьоркін. Ніколи ще він не бачив його в такому збудженому стані. — Примочку б йому на потилицю, а ковадло на язик.

Чижеєв не розумів, чому інших не хвилює доля Ніни. Навіть батько, який мав би рвати на собі чуба і вмовляти всіх летіти на виручку, спокійно сів на краю койки до Кльоцка і обмірковував із Калузьким, який режим завести в печері. Жорстокі люди! Війна всіх зіпсувала.

Врешті він не втерпів і, рішуче підступивши до старих, запитав Калузького;

— Як ви з Ніною договорилися? Може, вона не зрозуміла вас, прийшла пізніше? Цілу ніч прождала і ще жде. Треба сьогодні ж переправити Пунчонка і заразом перевірити…

— Але не кваптеся, юначе, — зупинив його Калузький і, як завжди не кваплячись, почав розмірковувати. — Сьогодні патрулі ще розшукують вас. Нишпорять із собаками. Вони можуть опинитися і над урвищем. Якщо катер вискочить з-під скель, він наведе на думку пошукати вас із моря. Ви розумієте, чим це скінчиться? Ми опинимося в кам'яній пастці. І Ніні тоді вже ніхто не зарадить.

— Вікторе Михайловичу, ви теж думаєте остерігатися? — не без ущипливості поцікавився Чижеєв. — А дочка хай однісінька на холоді вночі? Хай загине? В неї ж ні одежини, ні харчів.

— Ось що, товаришу Чижеєв, перестань грати на батьківських почуттях! — різко перервав його розлючений боцман. — Я твою зацікавленість розумію. Годі нам людей марно губити. Ми тут не для того, щоб грати в піжмурки — один одного шукати. Через твою і Восьмьоркінову недисциплінованість дівчина й постраждала. А якби ви прийшли вчасно — сиділа б вона з нами.

Чижеєв заперечив:

— Ми не гуляли. Ми фашистів били.

— Ну то зв'язкового треба було прислати, сповістити. До того ж не ваша це справа по берегу тинятися — для цього є сухопутні люди. Наше діло — море! У морі ми повинні не давати фашистам спокою. А ви ось душу захотіли потішити і дівчину погубили.

Такого святотатського звинувачення Чижеєв не міг простити навіть Кльоцку.

— А не погуляли б ми з Восьмьоркіним на березі, щоб вас розшукати, — сказав він із викликом, — то думаю, і виглядав би товариш мічман інакше. Шкода, що гітлерівці з першого разу пам'ять вибивають.

— А це що? — скипів Кльоцко. — Припинити розмову.

— Єсть припинити, — відповів Чижеєв, темніючи. — Дозвольте йти?

— Ідіть, — сказав мічман офіційно. — Але не кудись там, а в камбуз. Наряд поза чергою даю — посуд мити і чавуни чистити, щоб морський порядок не забувався.

Чижеєв покірно відійшов до цегляної пічки і загримотів сковородами, потім згадав про Пунчонка.

— Тарасе, підійди на хвильку! Будь другом, — пошепки сказав він партизанові. — коли попадеш на берег, пройди тією ж дорогою, де Ніна йшла. Розшукай хоч слід її і дай знати. В боргу буду…

— Розумію, — сказав партизан. — Вважай мене як би самим собою.

Дівчат гнали на північ, не даючи ні підсісти на візок, якого тягнув ослик, ні зупинитися. Лише один раз в дорозі був недовгий перепочинок.

Конвоїрам, видно, набридло йти пішки. Біля якогось селища вони зігнали дівчат з дороги на поле і, зоставивши лише одного охоронника, пішли нишпорити по дворах.

Незабаром один із них привів трьох худих-прехудих селянських конячок, а другий припер бутлягу з червоним вином і мішок із закускою.

Розіславши плащ, конвоїри розсілися на землі і взялися пожирати коржики, бринзу з маслом і яйця. Голосно цямкаючи, гітлерівці по черзі прикладалися до бутля. Жодному з цих червонопиких прожер навіть на думку не спало, що руські дівчата голодні і треба їх чимось нагодувати.

Ніні довелося розв'язати торбину і поділитися своїми запасами, взятими з печери, із новими подругами. Дівчата через силу жували суху їжу. Їм хотілося пити, а конвоїри нікого не пускали до колодязя.

Захмелівши, конвоїри зробили з ременів щось на зразок нагайок і, повидряпувавшись на коней, з п'яним реготом погнали дівчат на дорогу.

Це був неймовірно важкий перехід. Очманілі гітлерівці стьобали як попало відсталих. Наїжджали кіньми, намагались поцілити в обличчя кованим носком чобота. Іноді доводилося не йти, а бігти.

До вечора Ніна так втомилася, що коли їх загнали в машинну повітку радгоспу, вона впала в кутку на прогнилі дошки і зразу ж заснула.

Під ранок вона відчула, що її штовхають. Коли підвелася, в повітці ще було темно. Не зразу вона розгледіла свою нову подругу Нату.

— Скоріше вставай, — шепотіла Ната. — Очкастий ногами б'ється. Зараз сюди підійде.

— Хай тільки торкне. Я його застрелю, негідника, — сказала Ніна і тут таки спохватилася: «Яка нестримана. Мене ж викриють… А чи витерплю я катування?»

Подолавши знемогу, вона встала. Голова наморочилася, ноги тремтіли від кволості. Вона бачила, як у другому кінці повітки гітлерівці стусанами гнали дівчат на вулицю.

— Ходім мерщій на двір, — квапила її Ната. — Я допоможу, ходім.

Вона підхопила Нінину торбу і потягла її до виходу.

Ранок був холодний, сирий. Біля повітки з'явилися широкі семитонні німецькі грузовики. На одному з них