Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!

Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.

Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.

Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, — сизуваточорні, оторочені густими віями, — але з східним розрізом. Зачіска — дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках — ніжна, чудового бронзового кольору. Губи — свіжі й рожеві. Красуня!

— Здрастуйте, дівчино! — вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. — Не бійтесь мене, я не ворог.

А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.

— Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! — вже англійською мовою сказав Лимар.

Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?

— Дівчино, я — Росія! — Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. — Я — моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…

Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.

Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.

— Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…

Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.

З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.

Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але — молодчага!

Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:

— Візьміть!

Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:

— Руки вгору!

Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:

— Послухайте, дівчино, давайте без цього — я занадто втомився і вмираю з голоду.

— Руки вгору!

— Ну, гаразд, — Лимар підвів руки. — А тепер що? Дівчина теж, мабуть, не знала, що їй робити з полоненим. У всякому разі, в її очах промайнула розгубленість.

— Дівчино, надходить вечір. Коли ви партизанка — ведіть мене до свого командира. Коли ні — доведіть до якогось селища. І зрозумійте, прошу: я не англієць, не американець, а росіянин. Москва. Розумієте: Москва!

Дівчина стрепенулась, наче аж хотіла щось запитати, але потім її обличчя знову прибрало офіційного виразу:

— Вперед!.. Не озиратися!

І Михайло пішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Слово честі, пригода йому подобалась! Краще вже йти під конвоєм, аніж продиратися крізь мертві джунглі.

— Швидше!

Кляте дівчисько! Воно вміло йти, не відчуваючи втоми. Проте й справді слід поспішати — вже сутеніє.

Ніч впала майже раптово, — непроглядна, задушлива. Метлялися перед очима різнокольорові світляки. Тьмяно виблискували трухлі стовбури мертвих дерев. Але це світло не розвіювало мороку, а робило його ще страшнішим.

— Ну, що ж далі? — Михайло зупинився, і дівчина наткнулась на нього. — Я нічого не бачу.

— Я буду вас вести. Не спробуйте тікати!

Вона взяла Михайла за ліву руку, приставила пістолет до його спини. Скомандувала пошепки:

— Вперед!

— А ще далеко? Дівчина не відповіла.

— Моя люба, — тихо засміявся Лимар, — давайте я сам триматиму свій пістолет проти власного серця. Так принаймні безпечніше. А то — спіткнетесь, чи що… А я хочу жити.

Він повільно, але владно, притягнув до себе дівчину, забрав у неї зброю.

— Не забувайте: у мене лишився ніж! — сказала вона з погрозою.

— Так.

Тепер дівчина зайшла з правого боку і поклала Михайлову руку з пістолетом собі на плече. Звичайно, це була дуже наївна пересторога, але, зрештою, їх було тільки двоє у джунглях, і зараз, уночі, коли кожну мить на них міг напасти якийсь хижак, решта небезпек відступали на задній план.

Отак вони і йшли, майже обнявшись. А «рімба» жила своїм тривожним нічним життям. Невгамовно дирчали цикади. Не вщухало шарудіння у гущавині. Пролунав та й урвався жалібний зойк якогось звіряти. Щось гупнуло глухо — може, впало дерево.

Всі оці звуки були для Лимаря таємничими й однаково загрозливими. Але малайська дівчина, яка, певно, і народилася, і виросла в джунглях, тонко розрізняла кожен з них. Вона то змушувала потиском свого плеча рухатися швидше, то затримувалася, прислухаючись. Зір у неї був, як у кішки: навіть у темряві вона бачила не тільки дорогу, а кожну вибоїну і кожен пагорбок.

— Тс-с! — дівчина притиснулася до Лимаря і пошепки вимовила якесь слово, певно по-малайському. — Стріляти!.. Приготуйтесь! — додала вона по-англійському.

Лимар нашорошив вуха, але не почув нічого.

— Швидше!.. Сюди… Сюди… — дівчина кинулась назад, потягла його до кущів. — Лізьте!.. Угору!

Куди вгору — біс його знає!.. Руки Лимаря натрапляли на суцільне плетиво гілок. А дівчина вже забралася на дерево, що перевисало над стежкою, немов справжня арка,