Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Роздуми Карцева обриваються. Йому стає холодно. Причім, як не дивно, мерзне лише правий бік. А якщо повернутися?.. Так, тепер мерзне лівий. А ось і легенький вітерець. Отже, повітря в гроті рухається?

Але звідки тут вітер? Мабуть, усьому причина вода в скельному басейні. Під час припливу вона діє як поршень, виштовхуючи з підземелля зайве повітря.

Де ж отвір, через який вентилюється грот? Він, мабуть, там, куди тягне вітерець. До речі, удари теж чути звідти.

Карцов підводиться.

Ідучи у напрямку повітряного струменя, він має побачити отвір на схилі гори. Тоді не доведеться вплав огинати скелю, дертися вгору по кручі.

Та біля виходу ворог, і в нього остень. Що ж, не беззбройний і Карцов.

Час збігає, а він вагається. Ну, а якщо плавець — його давній знайомий? Карцов вражений таким простим здогадом. Звичайно, це Абст. Його ж і кинули фашисти, тікаючи на підводному човні!

Карцов лежить на краю кручі, лежить нерухомо, приголомшений тим, що несподівано побачив на власні очі. Та все по порядку.

Він довго повз, орієнтуючись по маловідчутному повітряному струменю. Раптом майданчик змінився на тунель — Карцов почав наштовхуватися руками на стіни. Згодом тунель перетворився на вузький лаз, дно якого було вкрите гострими виступами. Він обдирав коліна, та ліз далі.

Поворот, ще поворот, потім закрут тунелю, мало не в зворотний бік, — і він, стогнучи, притискає долоні до очей.

Кілька хвилин лежав долілиць, боячись повірити, що знову побачив світло. Так, перед ним був отвір. Звідти струмувало світло і чулися удари: чіткі, гучні…

Заспокоївшись, Карцов підтягнувся на руках, обережно зазирнув у пролом.

Він гадав, що знайшов вихід з підземелля. Але не побачив ні неба, ні сонця. Тунель вивів його до нового гроту.

Це дуже велика, майже кругла скельна порожнина. Внизу ледь-ледь плескотить вода, освітлена прожекторами, — вони прикріплені до стін і спрямовані вниз. Верх підземелля губиться в темряві.

Карцов прикипів поглядом до лагуни. Під водою щось рухається. Якась тінь підіймається з глибини. Щосекунди вона виразніша.

Тінь біля самої поверхні. Ще трошки, і з-під води виринають дві людські голови, одна за одною, обидві — в чорних очкастих шоломах.

Люди спливають. Ось видно їхні плечі, груди. Вони пливуть впритул, не змінюючи дистанції, немов сидять на гігантській рибині.

Карцов не відразу помічає, що з безодні виринуло ще три «вершники». Ставши в кільватер до двох перших, вони також рухаються лагуною.

Зменшивши швидкість, плавці дісталися до протилежного краю підземного озера, де стрімкі скелі утворюють щось схоже на майданчик. Тут спалахує світло. Тепер видно опущений у лагуну трап, ніші в стіні, стелажі, якісь ящики.

Біля стелажів працює чоловік, ударами кувалди заганяючи в скелю залізний костиль. Ці звуки й вели Карцева по скельному лабіринту.

Ось з печери виїжджає колісний кран. Він наближається до води, нахиляє стрілу й витягає з лагуни грубий циліндр. Ніс циліндра заокруглений, в середній частині — сидіння і щось схоже на козирок перед ними. А на кормі виразно видно стерно. Сумнівів нема — це торпеда, пристосована нести на собі людей.

Тим часом кран розвернув торпеду, відкотився назад і поклав тягар на стелаж у глибині майданчика. Йому допомагають плавці, що вже вилізли з води й поскидали шоломи та ласти.

Кран повертається і витягає другу торпеду. Та що це? В повітрі дві торпеди, підвішені одна над одною. У верхній прорізано кокпіт, і в ньому сидить людина, закрита прозорим обтічником.

Робота триває. Незабаром кран підіймає ще два сталевих циліндри.

Торпеди встановлено на стелажах. Плавці вилізли, кинули шоломи і респіратори.

Прожектори гаснуть.

Темрява.

Тіло важке, болить. Це значить: спав мало, не відпочив. Негайно спати, наказує сам собі Карцов, спати, набиратися сил, енергії, бо завтра… Але що буде завтра? Настане ранок — і в гроті спалахне світло, почнеться рух. А потім? Потім вогні погаснуть і знову буде ніч, яку він зустріне, знеможений спрагою та голодом.

Чи розумно ждати? Чи не краще діяти, поки ще не втрачено гостроти мислення, не вичерпано сили?

Внутрішній голос підказує: спустись до води, перепливи лагуну і вийди там, де було піднято торпеди, — в цьому місці і тепер видно слабкий відблиск світла. Не зволікай, і тобі пощастить здобути їжу, прісну воду, а можливо, навіть зброю. Поспішай, поки навколо темрява та спокій. Не жди, не гай часу, бо завтра може трапитися таке, що ти втратиш шанси на порятунок!..

Голос цей такий вимогливий і наполегливий, що Карцов мимоволі сповзає до краю розколини.

Ось він уже на краю урвища. Ноги спущено до води, котра має бути десь поряд…

Отямившись, він ривком підтягує коліна, задкує. І важко дихає. Подумати тільки, мало не опинився в засідці! Варто спуститись у воду, і він ніколи не знайде дороги назад…

Хвилину тому йому було жарко. Тепер вологість проймає спину, розпливається по ребрах. А в роті немов стручки перцю — язик, піднебіння, гортань палають вогнем. Здається, все б оддав за кухоль прісної води!

Запалена уява малює картину: стіл, застелений білою холоднуватою скатертиною, на столі запітнілий глечик з водою, в якій плавають крижинки…

Де взяти воду, без якої він, здається, і справді збожеволіє?

— Спати, — вперто бубонить Карцов, лягаючи в розколині, — спати!..