Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

— Отож треба повернутися за ним, швидше повернутися, Джоне! Слід спробувати нести обох, Джоне, дуже прошу вас, — квапив машину. Гаррі.

— Треба повернутися, — підтвердив робот.

Над вогняним потоком і димом підіймалася могутня постать закутого в обладунки лицаря, який ніс на плечі юнака.

— Все ж таки повернулися! — розчулено сказав Керн.

— Джон підрахував, що перенести треба зразу двох, шефе! — здалеку сповістив Вуд.

Робот вибрався на камінь. Керн опустився на коліна, щоб дослідити роботові ноги, які заглиблювалися в лаву.

— Чудова машина! Дивна машина! Прекрасна тугоплавка криця! — викрикував він.

Робот узяв на кожне плече по американцеві і знов увійшов у вогняний потік.

Повільно ступали по магмі металеві ноги. Шлакова піна налипала на крицю, яка розігрівалася дедалі більше і вже стала червона як жар.

Робот ішов повільно, але впевнено, його білясті очі пильно дивилися вперед. Руки обережно підтримували Вуда і Керна, які сиділи на залізних плечах обійнявшись.

Рятівний камінь зник у диму. Здавалось, магма вже покрила його. Вона доходила роботу до колін. Може, піднявшись трохи вище, вона вже пошкодила б йому суглоби…

Робот зупинився.

— У чому справа, Джоне, прошу вас? — запитав Аллан Керн.

Особливо суворо й холодно пролунав скрипливий роботів голос:

— Швидкість прибування потоку перевищує два дюйми на хвилину. Рівень вогняної рідини досяг нижнього суглоба ніг. Швидкість пересування сповільнена. Подальше пересування з вантажем небезпечне для моїх механізмів.

— Що він хоче сказати? — вигукнув Гаррі.

— Мерщій! Треба вимкнути його систему самозбереження, інакше він скине нас у лаву! — наказав Керн.

— Де вимикач?

— Мій боже! Він унизу… Вже не дотягнутися.

— Я змушений звільнитися від вантажу, джентльмени, — дуже ввічливо проскрипів робот.

Керн і Вуд вчепились у його голову і один в одного. Залізні руки машини намагались відірвати їх, електромагнітні м'язи напружились, борючись із перенавантаженими м'язами приречених людей.

— Проклята машина! — процідив Керн. Керн стогнав. Робот щось скреготів. Лава клекотіла біля його ніг. Дим підіймався стовпом.

… Всюдихід мчав поміж папоротей. Добров лавірував, обминаючи ліанові сіті, розірвані в багатьох місцях лісовими втікачами.

– Ілля Юрійович! Ілля Юрійович! — зойкнув біля радіоапарата Олекса. — Він їх скидає в лаву!

— Бісова машина рятує себе, вона ввімкнута на самозбереження, — похмуро констатував Добров.

— Уперед, Романе! Уперед! — наказав Богатирьов.

Всюдихід вискочив з гущавини на берег вогняного потоку.

Дерева навколо горіли. Лава наповзала на болотистий грунт і, стикаючись із водою, застигала. Клуби пари вихоплювалися з-під неї, як піна прибою, а магма перевалювалася через розпечену, щойно утворену кам'яну перепону.

— Стоп! — вигукнув Богатирьов. — Можна було йти по землі, по воді, над водою і під водою… Як з вогнем бути, Романе?

— Зійти всім! — наказав Добров.

У вогненному потоці, весь у диму, немов стовп, стояв робот. На ньому видно було двох людей, що вчепились один в одного.

— Друзі! Аллан! Гаррі! Як ви там? Живі? Справилися з машиною? — гукнув Ілля Юрійович.

Крізь тріск розрядів пролунав Кернів голос:

— Хелло, командоре! Радий зустрітися. Лава дійшла до пояса Залізного Джона і вивела з ладу керування. Дуже шкода машини…

— Пожалійте що-небудь інше, Аллан. Тримайтесь дужче. Йду до вас на допомогу.

— Не будьте божевільним, командоре! Жодна машина, крім робота, не пройде по вогню.

— А повітряна подушка навіщо? — сказав Добров. — Всюдихід не піде по лаві, він пройде над нею!

І всюдихід з Добровим за рулем помчав на вогняний потік. Потужні насоси спрямували вниз струмені повітря, й повітряна подушка відокремила корпус від магми, надійно охолоджуючи його.

Всюдихід легко нісся над лавою, наче це була вода…

Добров порівнявся з димучим роботом і зняв з нього Керна, а потім Вуда.

Круто розвернувшись, Добров повів всюдихід через вогняний потік від робота.

Робот самотньо стояв серед вогню, і його застиглі в боротьбі руки були простягнуті до людей, що кинули його.

— О Томас! Томас! — голосив Керн. — Яка це була машина! Я почуваю себе негідником, що кидаю її…

Робот стояв по груди в киплячій лаві. Червонясті відблиски вигравали в його очах, і вони вперше здавалися живими, дивилися услід людям з докором.

Він став осідати зовсім як живий, трохи нахилився і впав.

Розплавлена магма поглинула його.

Аллан Керн плакав…

Гора двигтіла. З її жерла вихоплювалися фонтани вогню й розжареного каміння. Розпечена магма наповнила кратер і сліпучими могутніми потоками переливалася через його краї.

Багрові хмари світилися.

Зловісна зоря сходила над лісом.

Заграва первозданної пожежі підіймалась разом із хмарами попелу позаду дослідників, загрожуючи наздогнати їх.

Всюдихід було розраховано на двох. Без знятих приладів і гармати він міг узяти чотирьох, але п'ятий мав бігти поряд з машиною, «тримаючись за стремено», інакше всюдихід не підіймався на повітряній подушці.

Тільки «ведучий» і той, хто біг, дістали право на кисень для дихання, запаси якого ради полегшення було залишено біля вогняного потоку.