Олесь Ульяненко - Жінка його мрії, Олесь Ульяненко

настрій. Вода у ванні нагадувала молоко або була як молоко. Лада підняла ногу і спостерігала, як вода стікає по гарній точеній литці. Раптом вона почула чиїсь голоси. В кімнаті весело і заливисто сміялися. Лінивий і байдужий спокій змінився у Лади на цікавість. Вона закуталася у рушник і вистромила голову. Белла Банс якраз перераховував міцно скручені купюри зелені. Троє упаковувало героїн. І тут зайшли брати Кривоноси, тобто Лапшини. Брати Лапшини почали валити. Старший брат з нагана, середній з беретти, а третій запхнув ножа, але влучив не у пах, а у ногу. Стріляли вони крізь пластикові пляшки. Лада дивилася на зірки пострілів, на дим, і це було моторошно захоплююче. Так, напевно, виглядало пекло або його передпокій. Було в широкій кімнаті сонячно, кров розліталася у повітрі рожевою пилюкою. Лада захоплено лупала очима. Вона дочекалася, коли весь цей тарарам закінчився, а вже потім сховалася у ванній. Брати зібрали торби і поїхали. Тільки тоді вона подзвонила, але, на жаль, не знала номера будинку, номера квартири, а ляпнула так, навмання. Тоді вона просила зачекати і, притримуючи однією рукою рушника, переступаючи трупи, дісталася до дверей. Вона просунулась у двері, коли останній з братів, найменший, той, котрий цікавився жінками, повернув голову і сказав:

– Бляха-муха, ми пропустили ще одну!

– Да, так повернись і замочи.

Лада забігала кімнатою, в тій же ідіотській позі, притримуючи руками рушник. І тут трапилося щось неймовірне, а вірніше, наш ясновида мимоволі потрапив у блискучий потік автомашин. Він пролетів кілька рядів, що горіли розтопленим золотом на чорних капотах та верхах, і його невпинно потягнуло далі. Нарешті він зупинився на міліцейському спецназі. Вони пролетіли кілька мостів, потім повернули у провулок і зовсім не думали зупинятися там, де їм повинно бути - біля помешкання Белли Банса. Разом з ментами, своїми колегами, він влетів з розгону у задрипаний передпокій братів Яковенків. Їх поклали на підлогу і по черзі розстріляли. Потім почали нишпорити і шукати героїн з грошима. Але так нічого і не знайшли. Напарник літав над калюжами крові, і йому було нудно і противно. Він почав гукати, що це у кількох кварталах звідси, але розлючені менти нічого не чули.

Нічого особливого з Ладою не трапилося. Брати Лапшини потрапили на віддачу. Баба, гола баба, несподівано для себе холоднокровно розстріляла братів з помпової гвинтівки. Потім спокійно одягнулася і вийшла. На її обличчі блукала лукава посмішка дитини, яка зробила щось таке, про що ніхто не здогадається. Вона йшла світлою вулицею, і видавалося, що пливе назустріч рожевим вітрилам чи ще чомусь там. Саме так воно і відбувалося: вона вийшла і пішла, а напарник слідував за нею. Тільки все це йому видавалося неймовірно дивним. І тільки тоді він побачив людину, яка йшла крізь гримучу лавину автомобілів, наче крізь воду, і йшов саме їй, Ладі, назустріч. А вона йшла до нього, усміхнена, розглядаючи жовті плями сонця під ногами. Напарник чомусь затримав увагу на порожній пропиленій пляшці з-під пива. На нього наринули туга і самотність. Далі напарника шарпонуло. Шарпонуло добряче, і він фізично відчув смак крові, диму і гнилі: він лежав на ржавих коліях біля велетенського гаража з вибитими вікнами. Напарник підвівся і сів. Долоні обдерті, кров на губах. І запах з рота такий, що вказувало на велику кількість алкоголю в крові. Ось так. Мобільник відсутній. Два жетони на метро. Але він міг заклястися, що ніколи не пересувався метро. Але це справи не вирішувало, а ще більше ускладнювало. Йому стало страшно, і він закричав, лякаючи у порожньому гаражі бездомних собак, котів та щурів.

Це Дарницький район на схрещенні з Харківським. Швидше, вже Дарницький, з однотипними, наче збільшені собачі буди, будинками, туди селили людей за Хрущова, таким робом наближаючи комунізм; їх селили тимчасово, але, дивись, вони вирощували тут не одне покоління: дівчат з манірністю невихованих дурок, котрі кривляють з себе світських леді; чоловіки тут були низькорослими, з широкими плечима, являли собою гібрид між босяком і зачучверілим петеушником, котрий ні у що не вірив, але за значимістю нічим не поступався першокласному чиновнику; власне, тут і клонувалися клерки. Взагалі, лейтенант обачливо ставився до цих місць: тут людей убивали. Час тут захолов на одному місці, як п’яниця у калюжі. Тогоріч він знайшов на складі переляканого свого напарника: без табельної зброї, п’яного, той ніс якусь нісенітницю. Зараз лейтенант огинав це місце, несвідомо керуючись якимось інстинктивним відчуттям. Зима розвіювалася льодяниками у синьому повітрі, нанизуючись на сонце. Це нагадувало село або приміський центр. Нарешті він відвів погляд від надокучливого пейзажу і, розвернувши різко "Мазду", лякнув гурт малоліток, у яскравих куртках, кросівках і голомозих. Лейтенант неквапом виліз з машини, також неквапом підняв комірця. Він покликав одного стриженого пальцем, і той, перехитуючись, рушив до нього.

– Проїдемося?

– А шо я зробив? Шо я зробив... Шо...

– Нічого. Є балачка.

– Ти мєнт, да?

– Здогадливий. Як звати... Стій, давай здогадаюся. Мотиль?

– Ага.

– Ну, то як, Мотиль?

– Без проблем, - Мотиль розмотав блискучого чупа-чупса і засунув до рота. - Нема проблем, начальник.

Тут люди з самих пелюшок, напевне, вчаться виговорювати слово "начальник", вкладаючи в нього найбільше змісту і поваги, - думав він, ведучи машину між рівними, схожими на збільшені залізничні буди домами. Вони вискочили на Харківське шосе, його лейтенант ненависно і бридотно кляв, тому що він тут почав свою службу. На Червоному Хуторі йому прострелили живіт, і після того служба покотилася під укіс. Проте він був героєм. Героєм з простреленим животом і хріновою кар’єрою.

– Ану, пане Мотиль, розкажи про Топтуна.

– Начальник, це схоже на лажу. Але це точняк не лажа, - помовчавши, сказав Мотиль.

– Саме про це я хочу з тобою поговорити. Пиво п’єш? Давай зупинимося і поп’ємо пива, десь тут недалеко є затишний бар...

– Кльово, - сказав Мотиль і подивився кудись у бездонну горлянку Харківського шосе.

– От і здорово. Ти мене зацікавив, - і лейтенант повернув машину у бік пивниці, що нагадувала розподільну станцію струму, обклеєну коричневими кахлями.

Великий допотопний приймач на вульгарній модерновій стійці - перше, що впадало