Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

- Буду я говорити блазням... - пробубонів Петро. - Хіба з вас

будуть козаки?

- Ба ні, сину! - обізвався до Петра Гарабурда. - Так не годиться!

Що з того буде, про те Господь святий відає, а ми повинні молодь

навчати, бо перед Богом за неї одвіт будемо давати, мовби за дітей

своїх.

І, звернувшись до молодих козаків, старий запорожець сказав:

- Тут, діти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає

музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ся скеля й зветься

Музичною. От як грає вона, наче музика, то добра година буде, а як

гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм

тілом раків, от що.

Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетів

уліворуч і загойдавсь на хвилях вже нижче скелі.

- Справді, неначе гуде! - скрикнув Іван.

- Джмелі у тебе гудуть у голові після вчорашнього бенкету! -

сердито сказав Петро.

- А мені здалося, наче голосить! - обізвався Гнат,

- Та вже ж! - буркнув суворий козак. - То, мабуть, та дівка

голосить за тобою, що ти на неї у Романкові й слину розпустив!

- Ось бачите, дядьку, - звернувся він далі з докором до Гарабурди,

- які тепер запорожці: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та

голосить!

Суворий січовик плюнув і почав мовчки запалювати люльку.

Зараз за Музичною скелею були на Дніпрі сумні, скелясті острови, а

з правої руки з високого, скелястого берега вже дивився на запорожців

Старий Кодак з його біленькими хатками, невеличкою церквою і

височенними окопами.

Тільки глянули козаки на Кодак, аж назустріч їм уже заревів поріг

Кодацький.

Щоближче дуб наближався до порогу, то все дужчало те ревіння і

врешті вже козаки не чули один Одного. Жінки зблідли на виду, тулили

до себе дітей та хрестились... Принишкли й молоді козаки, поглядаючи

то на Петра, що мов кам'яний велетень стояв на стерні, то вперед, де

Дніпро, вдарившись об цілий рядок скель, що простяглися впоперек

нього, розбивався білою піною і неначе в безодні зникав з очей. Ще

мить, і біла піна залила б й козаків, і жінок, і дітей... та не вспіли

жінки й діти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту

піну, впав усім днищем на першу лаву порогу і розкидавши на обидва

боки великі хвилі, полетів до другої лави. Те саме було вдруге, втрете

й учетверте... І не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами уже

заховався за рогом берега, а дуб повагом біг по тихій воді.

- А тягніть лишень, хлопці, сюди барильце з горілкою, - сказав

Петро, сідаючи на чердаку, підобгавши по-турецькому під себе ноги, -

та давайте, що там є поснідати, бо вже, мабуть, і пан Шостак,

кодацький городничий, прокинувся і сподівається нас на сніданок.

Всі весело засміялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.

- Митець ти, Петре! - обізвався Гарабурда. - Коли б не ти, то,

їй-богу, не було б між січовою молоддю жодного певного запорожця.

Поки поснідали, дуб проминув уже величні Мосульманські скелі,

перебіг Яцеву забору, перестрибнув дві лави бурського порогу і перед

очима козаків запінився вже поріг Лоханський з скелястим островом

Куликом посередині порогу.

Яків Люлька, що тепер стояв на стерні замість Петра, направив дуба

під лівий берег, де саме йшла найпрудкіша течія Дніпра, що звалася

козачим ходом, і під'їхав під високі, чорні, непривітні скелі.

- Жінки, бережіться змія! - гукнув він, коли під однією скелею

несподівано роззявилася темна й страшна, як паща звіра, печера.

- Ох лихо, - скрикнули жінки, жахливо дивлячись на ту печеру.

- Який там змій! - обізвався Петро. - Нащо б ото я полохав жінок

та дітей!

- Осе ж та сама печера, що в ній, кажуть люди, живе змій! -

провадив Люлька.

- Чули, чули ми! - обізвалися жінки. - І літає він, і людей хватає

та сюди тягає. Ото ж, мабуть, кісток тут людських!

Жінки міцно тулилися до своїх чоловіків і, хрестячись, поглядали

на печеру.

- Бабські брехні! - пробубонів Петро і, поколупавши протичкою у

люльці, потяг у себе цілу копицю диму.

Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб,

проскочивши чотири лави Лоханського порогу, набіг скоро й до Стрельчої

забори і зрівнявсь з чарівною, оточеною з усіх боків Дніпром, великою

скелею.

Небагато ще минуло часу, а козаків облив вже своєю піною

Звонецький поріг, а слідом по ньому й Тягинський. Тільки обсохли та

обтрусилися після Тягинського, а тут уже