Валентин Миколайович Терлецький - Подзвін з-під води

Здається, він тебе кличе, – сказала Валерія Миколаївна і, взявши зі столу великий тазик з розчином для примочок, вийшла з кімнати.

Валерія нахилилася над Антоном, що лежав у ліжку, закутаний у кілька вовняних ковдр, узяла за руку і ласкаво посміхнулася до нього.

– Що це зі мною? – прошепотів Антон, дивуючись, як до невпізнання змінився й охляв його голос.

– Ти хворів і весь цей час пролежав у лихоманці. Напевно, ще у Києві підхопив грип або якусь іншу заразу. Коли ми з бабусею облишили тебе з дідусем у його майстерні, ти довго не з'являвся. Ми вже почали хвилюватися, пішли тебе шукати і знайшли в хаті у діда, на канапі. Ти лежав знепритомнілий і сильно хрипів. Від діда ми так і не довідалося, що з тобою сталося. Потім перенесли тебе сюди, і баба Лєра почала тебе лікувати своїми настоянками та розтирками. Вона ж у мене відома на весь район знахарка! Ми тебе розтирали, ставили компреси і примочки, напували зіллям з різних трав і квітів. І ось ти вже прийшов до тями.

– Скільки часу я пролежав? – спитав Антон, намагаючись підвестися.

– Ти був у лихоманці майже дві доби. Бабуся каже, що якби ми були у місті, ти б більше тижня прохворів. А так вона тебе швидко вилікувала.

– Дві доби? А як же Новий рік? – підхопився і сів на ліжку Антон.

– Так ось якраз сьогодні і Новий рік… Уже за три години, – посміхнулася Валерія, продовжуючи тримати Антона за руку.

– Так потрібно ж цей… Приготуватися, накрити щось на стіл… Як же ми?

– Не хвилюйся. Все буде. Аби лише ти підвівся і знову став здоровий.

– Я вже здоровий! Хіба не бачиш? – Антон підвівся на ноги, але одразу ж сів на ліжко, бо був ще заслабкий.

– Тобі потрібно ще трохи полежати. А відзначити свято ми ще встигнемо, не хвилюйся!

– А я уві сні нічого такого… не згадував? Ну… не марив?

– Марив. Кликав Оксану. Щось промовляв про подзвін, який ти постійно чув.

– Вибач… Ну, ти розумієш, за що…

– Не треба вибачатися, Антоне. Я все розумію. І ми вже розмовляли на цю тему. Давай краще попий ще оцієї настоянки, – Валерія простягла йому чашку з паруючим напоєм, і Антон жадібно випив його до дна, не зважаючи на гіркий присмак.

Незабаром до кімнати увійшла усміхнена Валерія Миколаївна і приклала до Антонового чола свою прохолодну руку. І тут він помітив, що за спиною жінки боязко переминався з ноги на ногу її чоловік, дивний художник Пантелеймон Захарович, одягнутий по-сільському святково і просто. Спіймавши погляд Антона, дід широко розкрив свої виразні блакитні очі й непомітно посміхнувся в довгу сиву бороду, що спускалася аж до самих грудей…

25

Вони тихо зустріли прихід Нового року, побажавши одне одному всього того, що зазвичай люди бажають у такі свята. Антон навіть випив з усіма келих шампанського і трохи попоїв, відчуваючи, що сили поступово повертаються до нього. За кілька хвилин Пантелеймон Захарович підвівся і вийшов у сіни. Повернувшись, він тримав у руках одну зі своїх картин, на якій був зображений їхній будинок весняної пори і квітучий сад за ним. Він простягнув картину Валерії, даючи зрозуміти, що це його новорічний подарунок. Валерія обійняла діда і поцілувала його в щоку. Потім вона витягла з пакета й свої подарунки – набір нових пензлів для Пантелеймона Захаровича і велику квітчасту хустку для Валерії Миколаївни.

Посидівши півгодини за святковим столом, старі пішли спати. Прибравши зі столу, Валерія підсіла ближче до Антона і взяла його за руку.

– А ось і тобі мій новорічний подарунок – аби ти потім завжди згадував мене, дивлячись на цей корабель. І де б ти не був, завжди пам’ятав про мене. – Валерія залишила в руці Антона невелику прозору пляшку, всередині якої красувався старовинний вітрильник.

– Нічого собі! Дякую, Валеріє! А звідки ти знаєш, що мені подобаються старовинні кораблі? – щиро здивувався Антон.

– Мабуть, відчула. Тобі справді подобається мій подарунок?

– Так, дуже подобається! Я ще в дитинстві мріяв про такий корабель у пляшці, але тоді такі речі у нас не продавалися!

– Ну ось, я рада, що мені вдалося тобі догодити!

Антон підійшов до свого пальта, дістав з внутрішньої кишені маленьку коробочку і простягнув її Валерії. У коробочці був невеличкий золотий хрестик з ланцюжком.

– А це тобі від мене! – І Антон обережно поцілував Валерію в щічку.

Вона довго роздивлялася хрестик, але надягти його все-таки не наважилася. Склавши подарунок у малесенький пакетик, Валерія сховала його у сумочку. Антон помітив, що вона чомусь трохи спохмурніла.

– Антоне, я не знаю, що буде далі з нами. Запросивши тебе сюди, я думала, що ми зможемо познайомитися ближче, довідатися одне про одного багато нового і якось налагодити наші стосунки. Але поки ти хворів і лежав у гарячці, я багато всього передумала. І знаєш, я дійшла висновку, що нам не варто поглиблювати наші теперішні стосунки. Вибач, але я поки що не можу піти на цей крок. Ти дуже гарна людина, надійний друг і прекрасний чоловік. І, можливо, у нас би щось і вийшло, але не зараз. Уся справа в мені. Я просто іще не готова. Надто мало часу минуло з того дня, як загинув Сергій. І я досі не отямилася. Ти тільки не ображайся, але поки що я хочу, аби все залишилося так, як є. – Валерія закрила обличчя руками і затихла.

– Що ж… Чесно кажучи, я очікував цієї розмови, – спокійно мовив Антон. – Можливо, ти маєш рацію, і ми надто поспішаємо. Інколи мені здається, що ти мені дуже подобаєшся, і ми могли б зустрічатися, жити разом, будувати плани на майбутнє. А інколи я навіть ненавиджу себе за те, що дозволяю собі спілкуватися з тобою, що на щось там сподіваюся і про щось таке думаю. Дійсно, минуло занадто