Денис Володимирович Журавльов - Україна та Росія. Як брати горщики побили

і Брацлавщини, — новий привід для розчарування черговим протектором. Складається враження, що жоден із «протекторів» козацької України доби Руїни просто не ризикував «зіграти з великими ставками», прийнявши умови гри Дорошенка, — всі скоріше прагнули відхопити хоч якийсь шматок здобичі й «утекти» з нею, закріпивши контроль над частиною України черговою мирною угодою. Ось і Мехмед IV відмовився допомогти своєму васалові відвоювати решту Правобережжя та Лівобережжя. Розчаровані «турецькою протекцією», від Дорошенка відходять кілька козацьких полків, населення починає втрачати віру у свого гетьмана. Тільки — но наголову розгромивши Ханенка, на початку 1674 року Дорошенко стикається зі ще одним претендентом на роль «рятівника козацької України» — лівобережний гетьман Іван Самойлович (про нього далі) переходить разом з московським військом Дніпро й починає бойові д ії на Правобережжі проти турків і Дорошенка. 17 березня у Переяславі козацька рада проголошує Самойловича «гетьманом обох боків Дніпра». На цей раз правобережного гетьмана врятувала звитяга його сердюків та вчасна допомога султана, який особисто очолив армію, відправлену на допомогу Дорошенкові. Міста, що перейшли на бік Самойловича (Ладижин, Умань), жорстоко поплатилися за це — турки нещадно вирізали їхні гарнізони та населення. Падишах уже вдруге обдарував свого васала коштовними дарами, серед яких була і золота булава. Однак вона явно вислизала з рук гетьмана попри всі його буквально над людські зусилля — Петро Дорошенко поступово ставав «гетьманом пустелі», на яку перетворювалося Правобережжя.

Самойлович і московське військо відступили, проте щойно основні турецькі сили залишили Правобережжя, сюди миттєво почав уторгнення новий польський король Ян Собеський, котрий відвоював у Дорошенка Брацлав і Могилів — Подільський. Тривалі переговори з королем, які вів Дорошенко за посередництвом єпископа Й. Шумлянського, були безуспішними, — гетьман намагався відстоювати пункти колишньої Гадяцької угоди, натомість король, відчуваючи військову та політичну слабкість опонента, вважав такі умови невигідними для Речі Посполитої. В результаті програли обидві сторони — Дорошенко востаннє звернувся по допомогу до султана, військо котрого черговий раз спустошило Київщину і Брацлавщину, проте вже не змогло виправити ситуацію на користь Дорошенка.

До того ж урядовці Османської імперії втомились від «потрійної дипломатії» свого надто самостійного й енергійного васала, і відносини Стамбула і Чигирина влітку 1675 року зіпсувались остаточно. Не добачаючи виходу з глухого кута, розчарований Дорошенко нарешті не витримав. Він погодився скласти присягу на вірність лише московському царю, а його посольство у Москві прохало Олексія Михайловича про збереження за Дорошенком гетьманської посади. Та Москва зробила ставку на Самойловича. Сама думка про капітуляцію перед «поповичем» гнітила Дорошенка, і він вирішив насамкінець розіграти ще один відчайдушний гамбіт — передати частину клейнодів запорозькому кошовому Іванові Сірку, склавши перед ним присягу на вірність московському цареві та привселюдно визнавши союз із османами помилкою. Ця подія відбулася 10 жовтня 1675 року в Чигирині. За спогадами очевидців, обидва старі знайомі, гетьман і кошовий, не змогли стримати гірких сліз, хоча, було, «псували кров» один одному як ніхто інший.

Царські посланці привезли гетьманові бундючний наказ — він мав присягнути на лівому березі Дніпра, в присутності Самойловича та князя Ромодановського. На таке приниження правобережний гетьман відповів відмовою, і у вересні 1676 року полки Самойловича й Ромодановського знову перейшли Дніпро. Перед Дорошенком був вибір — або останній бій на чолі купки козаків і сердюків та славна загибель під руїнами Чигирина, або капітуляція.

Після короткого безнадійного бою 19 вересня 1676 року з воріт козацької столиці виїхав посланець. Петро Дорошенко погодився здати клейноди, гармати і ключі від міста Самойловичу й Ромодановському (згодом клейноди були відвезені до Москви і після помпезної церемонії продемонстровані місцевим мешканцям та іноземним дипломатам, а потім передані до Оружейної палати Московського Кремля). Ось як цю трагічну мить кінця політичної кар'єри справді великого патріота козацької України змалював земляк гетьмана Тарас Шевченко (вірш «Заступила чорна хмара…»):

Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю — меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити З Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги…

Що ж це все-таки було? Хвилинний розпач? Важка депресія, поглиблена смертю 1675 року чи не єдиного вірного друга, митрополита Йосипа Нелюбовича — Тукальського? Чи зважене, добре осмислене рішення? Нам чомусь здається, що гетьман, відвагу котрого шанували навіть вороги і який бачив у своєму житті річки крові, схоже, вирішив просто «не брати на душу» гріха за загибель свого рідного міста і своїх останніх прибічників. Не хотів він і нового руйнівного турецького вторгнення. Зрештою, у фізичних і моральних сил будь — якої людини теж є певна межа…

Наступні 22 роки життя Петра Дорошенка стали таким собі затяжним епілогом. Протягом жовтня 1676 — початку березня 1677 року екс — гетьман і вся його родина та родина його брата Григорія жили в Сосниці, сотенному містечку Чернігівського полку (до речі, Сосниця — місце народження іншого видатного українця — Олександра Довженка). Проте Москва не дала Дорошенкові спокою — цар наказав Самойловичу від правити його з родиною до російської столиці. Дрібна регламентація життя, постійний нагляд за кожним його кроком, нагадування про старі «провини перед государем» разом з намаганням скористатись колосальним політичним і дипломатичним досвідом колишнього козацького гетьмана — таким було життя Петра Дорошенка в «почесному полоні». Гірко читати чолобитні колишнього гордого володаря України обох боків Дніпра до царя, у яких він неначе останній царський холоп просить надати йому хоча б якесь «жалування», помешкання, відпустити до нього його другу дружину (щодо її імені українські історики ніяк не домовляться — у Д. Дорошенка вона фігурує як Єфросинія, у Т. Чухліба — як Любов; вона була донькою Павла Яненка — Хмельницького, родича гетьмана Богдана): темпераментна і девіантна козачка (і аж ніяк не зразкова «дружина декабриста») 1676 року кричала одному з братів свого чоловіка (Андрієві), що не поїде в далеку Московію за своїм благовірним, а якщо її туди вишлють силоміць, то її чоловік «недовго на світі житиме». Проте до чоловіка її таки вислали, і «щасливе подружжя» возз'єдналось і жило разом у Московській державі аж до смерті 1685 року скандальної дружини екс — гетьмана. До речі,