Дмитро Бузько - Кришталевий край

більше про взаємні почуття не говорили, цілком захоплені своєю спільною роботою, бо Валя заручилася згодою дирекції працювати разом з Грубером і Васюченком. Вони всі були щасливі від цієї роботи, від її блискучих наслідків, а Валя та Грубер і ще від чогось, а від чого саме, вони не мали часу обміркувати.

— Ти знаєш, як це не дивно, я вже давно мріяла про те, що буде завтра, — відповідала Валя Груберові на його запитання про причину її посмішки. — Я пригадала, як кілька років тому була в одному селі. Там страшенно багато піску. Щодня доводилося місити ногами цей пісок. Тяжко йти, надто в спеку… Я тоді вже знала, що пісок — основний матеріал для виробництва скла. Я знала, що є скло з самого піску. Тільки на те скло потрібна дуже висока температура. І от я мріяла: винайти б таку машину, що конденсувала б спеку, розтоплювала б цей гидкий пісок і обертала його на скляний брук. Я часто поверталася до цієї мрії про фантастичну машину. Бувало грузну по коліна в грязюці або ж засипає мені очі пил, а я все про ту машину мрію, що враз обернула б грязюку чи порох на скляну дорогу. Мріючи так, я поволі почала наближувати фантастику своїх мрій до реальності. Сама моя машина набула ближчого до дійсності вигляду. З конденсації сонячного тепла я перейшла до електрики, бо ж наш край незабаром матиме джерела електричної енергії надзвичайної потужності. Далі я покликала собі на підмогу хімію. Я думала: сьогодні ще люди витрачають надзвичайно багато праці на будування шляхів. Збудовані шляхи — чужорідний намул на грунті. А чи не можна винайти щось таке, щоб сам грунт перетворити на добрий шлях? Коли я дізналася про рідке скло, мої мрії ще більше наблизилися до реальності. Справді, ллють же рідке скло на будівельні матеріали і цим перетворюють їх на тверду склисту масу. Чому ж не винайти такого рідкого скла, що перетворювало б грунт на склисту масу? Тоді не треба й машини з великою тепловою енергією. Або ж нехай буде комбінована дія тепла й хімічних реакцій…

Втупивши очі в пітьму за вікном, Грубер замріяно слухав, як Валя розповідала йому історію своїх думок. Ці думки привели її до ідеї застосувати їхній винахід у справі будування шляхів. У цьому застосуванні найбільше її ініціативи, її роботи і винахідливості… Яке щастя мати такого, як Валя, товариша в роботі!..

І Грубер згадав свою наречену. Вона мала бути його товаришем у житті. Але хіба почуття, що зв'язувало їх, було справжнє кохання? Щось таке ж наївне, обмежене, дрібненьке, як і сама Гретхен. У цьому почутті не було ані іскорки високої мети в житті, боротьби за науку, за добробут, за щастя всього людства. Тільки своє, дрібненьке, маленьке життя, тільки своє особисте щастя, жалюгідне тим, що воно відокремлене від щастя інших людей.

І як він міг любити Гретхен, як він міг говорити з нею про спільне майбутнє? Такий гордий розмах думок, такий високий літ мрії і таке дрібненьке особисте життя. Навіть незрозуміло, як це вийшло, що Гретхен стала його нареченою. Добре, що вона відмовилася приїхати. Добре, що вона й не пише нічого. Правда, він теж не пише. Може, вона вже й забула його і знайшла собі іншого нареченого, такого ж, як вона сама? Це було б найкраще. Будували б собі своє кубелечко, своє щастячко… Треба все ж написати Гретхен. Треба якось розтлумачити їй, що між ними вже не може бути нічого спільного. Якщо в неї лишилося почуття до нього, то нехай вона краще забуде його. Шкода, що він не написав про це раніше. Все ніколи було подумати про особисте життя…

Валя вже давно мовчала. Помітивши, що Грубер не дуже уважно її слухає, вона перервала розповідь про свої фантастичні мрії.

«Мабуть, мої слова навіяли на Фріца якісь нові думки про вдосконалення чи розвиток винаходу», подумала Валя, бо так часто бувало: розповідає вона про свої шукання в склохімії, Грубер слухає, слухає, раптом замислиться, щось запише, а потім гукає:

— Валю, дивись!

Валя дивиться і бачить, як влучно сформульовано те, що вона шукала. Бувало й навпаки: Грубер розповідає Валі про свої незакінчені дослідження, і раптом в її голові спалахують формули, яких він марно шукав.

І тепер Валя сподівалася, що ось-ось Грубер вихопить свою записну книжку, запише щось і вигукне звичне:

— Валю, дивись!

Проте Грубер мовчки дивився у вікно. Валя пильно глянула на нього. Вона добре вивчила його обличчя і тепер бачила, що в цю мить він думає зовсім не про науку, бо тоді в нього очі якось особливо сяють і весь він такий, ніби на крилах, ніби на мить присів і ось знову зірветься й полетить у височінь своїх думок. Ні, зараз Грубер думав про щось інше. Ніби тінь хмари лягла на його тонке обличчя, і в очах — журба.

«Про що ти думаєш, Фріц?» хотілося спитати їй, проте вона стримала своє бажання. Негарно так питати близьку людину. А може, він не хоче виказати своїх думок?

І Валя мовчки стежила за Грубером. Він відчув, що дівчина нишком дивиться на нього, почервонів і сказав:

— Пробач, Валю, я не дуже уважно слухав, як ти мені розповідала про свої колишні мрії. Я чомусь згадав свою наречену й задумався про свої взаємини з нею… Знаєш, увесь час мені ніколи було про неї подумати.

І він замовк. Йому ніяково стало. Чи ж треба казати Валі про свої думки? Якби це були думки про якийсь новий гатунок скла, тоді інша справа, а такі думки… Чи ж вони потрібні Валі?

Мовчала й Валя. Її трошки образило те, що Грубер почав думати про наречену саме тоді, як вона розповідала йому про свої мрії. Але може ж бути так, що згадка про свою наречену дорожча Груберові за всілякі її мрії?

Валя відчула, що Грубер страждає, і їй теж було боляче. Вона зробила зусилля, взяла себе в руки й сказала твердо:

— А справді, ми обоє так захоплені своєю роботою, що зовсім забуваємо про своє особисте життя.