Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

Він сказав ще щось робітникам, наказав винести вбитих пацюків — і вийшов разом з Містером-Пітерсом, Олесем та Ромою.

— Слухаю вас, хлопці, — проговорив він зрештою.

— Данило Якович, — почав Містер-Пітерс, — трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб усе йшло гаразд. Трапилася одна помилка — і від неї тепер усе лихо…

— А саме?

— От, коли просвічували ми зерно… от тоді це й трапилося. Просвічене зерно залишили до ранку в лабораторії… а вночі туди залізли пацюки… нажерлися того зерна…

— Ну?

— От, ці велетенські пацюки — і є ті самі, що тоді нажерлися.

— Не розумію. — Обличчя в Данила Яковича нахмурилося.

— Та бачите, це принципіально те ж саме: чи просвітити тварину ультракороткими хвилями, чи дати їй їсти продукти, концентровано насичені ультракороткими хвилями… власне, це все одно, бо ріжниця тут буде кількісна… а якісно те ж саме.

Очевидно, Містер-Пітерс понад силу говорив про це. Він весь час скручував собі цигарку, але ось уже третій раз папір рвався і тютюн висипався на землю.

— Так, — проговорив директор, повільно вимовляючи, — так… значить, це тепер ми бачимо зворотний бік цього чортового проміння?

— Ні, ні, — встряв Рома, — не так. Це не зворотний бік, це помилка. Ну, от якби лікар, наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…

— Так… — повторив Данило Якович, — ліки навпаки, кажеш? Гаразд. Оце ми зростили замість доброго зле. Так… Ну, значить, маємо добрий урок. Діалектика, хм… Проміння добре для одного і досить погано для другого… хм… так…

Вони підходили вже до невеличкого будинка, де містилася телефонна станція радгоспу.

— Так, — сказав ще раз директор. — Тим більше треба нам отрути. Поки що я не бачу інших заходів боротьби з цими потворами.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі, він схвильовано сказав:

— Товаришу директоре, якась дивна історія.

— Що таке ще? — підвів брови Данило Якович.

— Та ось на комутаторі таке. Нумер вісімнадцять, себто, електролабораторія, весь час, викликає мене, ось уже хвилин п’ять. Я вмикаюся — нічого не чути. Вимикаюся — знов сигнали. Ось, ось, бачите?

Кришка нумера вісімнадцять на комутаторі впала. Нумер вісімнадцятий викликав станцію. Здригуючи, кришка номера деренчала.

— Ось, я вмикаю цей нумер. Послухайте.

Справді, нічого не було чути. Телефоніст вимкнувся, прикрив кришку нумера, але майже тієї ж секунди вона знов упала.

— Ніби хтось знімає трубку з важіля — і негайно кладе її назад, — задумливо сказав Містер-Пітерс, — дивно… А звідки це? Що то за нумер?

— Я ж сказав уже, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де просвічують зерно. Де новий генератор стоїть.

Рома зблід. Він зсунув шапку назад. Рот його відкрився:

— Що таке? — збентежено запитав Містер-Пітерс.

— Там… у нашій лабораторії зараз працює Рая… це з нею щось трапилось, — відповів Рома.

— Але що?

— Не знаю. Треба побігти туди.

І, все ще тримаючи гвинтівку, яку він приніс з кролятника, Рома вибіг з телефонної станції. Олесь поспішив за ним. Данило Якович звернувся до Містера-Пітерса, здвигуючи плечима:

— Все життя ви тут, хлопці, перекрутили… Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні. Але мороки з цією справою досить. Дай мені, товаришу, місто, — сказав він телефоністові.

Але… що ж справді відбувалося в лабораторії?.. Чому тривожно деренчала кришка нумера вісімнадцять?..

Рома не помилявся. Дійсно, в лабораторії працювала Рая. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, які їй сьогодні принесли. Поставивши клітку з кролятами на стіл, Рая ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі й почала просвічування. Велика кішка, привезена з міста, знаменита кішка з трикутним вирізом на вусі, перша просвічена новим генератором тварина, сиділа на стільці біля Раї. Кішка лагідно мугикала й ніжно поглядала на маленьких кролят. Рая помітила це:

— Здається, ти, кицю, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе? Так? Не вийде, не вийде. От, і хатня ти тварина, а скільки в тобі інстинктів стародавніх хижаків залишилося…

Рая просвітила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб на практиці перевірити і знайти найоптимальнішу для зростання цих малесеньких тварин, — і знов повернулася до кішки, що не припиняла своєї пісеньки.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах і хащах, добуваючи собі їжу. Ти ж так само хижак, кицю. Тільки лагідний. Ти ж, мабуть, тепер неспроможна навіть битися за своє життя… ех ти, хатній хижак!

Рая повернулася до кішки, погладила її по вигнутій спині. Кішка замугикала ще задоволеніше. Саме зараз Рая почула ніби звуки пострілів. Вони доносилися здалеку. Рая подивилася у вікно. Було вже темно — присмерки накрили землю й будівлі синьою своєю й туманною хусткою.

— Хіба тут, у радгоспі, є тир, киценько? — продовжувала далі свою розмову з кішкою Рая. — От тоді ми з тобою постріляємо. Ти знаєш, я непогано працюю з рушницею. От звідси куди б я влучила? Думаю, що в того цвяшка без промаху… Та ти не туди дивишся, киценько. Он у той цвяшок, що недалеко від телефона… ой!

Рая раптом спинилася. Вона злякано придивилася, навіть доторкнулася рукою до очей: може, це їй мариться?.. Але дивне явище помітила й кішка. Вона стривожено підвелася, шерсть її наїжилася, вуха загрозливо прилягли до голови. Кішка нервово перебирала лапами, переступаючи з одної на другу.

На стіні, на рівні плечей чоловіка, висів телефонний апарат. Звичайний телефонний апарат з нікельованою трубкою. Під ним недалеко від підлоги видно було невеличку дірку, яка, мабуть, залишилася ще з того часу, коли через неї до лабораторії з’явилися перші пацюки. Але не на дірку дивилася Рая, широко й перелякано розплющивши очі. Вона дивилася на стіну,