Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

видно було, що йому хотілось почути з уст самого Токай-іхто історію полювання, про яке ходило стільки чуток. Молодий вождь повагом продовжував розповідати:

— Зима тоді стояла сувора й довга, і сніг ще не зовсім розтав, коли ведмеді попрокидалися після зимової сплячки. Вони наважувались підходити близько до наших тіпі й до коней. Трьох мустангів розірвав і зжер ведмідь, а потім напав на брата мого батька і роздер його. Тоді пішов на нього мій батько. Він заприсягнувся вбити звіра списом загиблого брата. Ніякої іншої зброї він не взяв з собою.

— Це сміливо, дуже сміливо. Адже сірий ведмідь най небезпечний хижак прерій і Скелястих гір.

— Це було справді сміливо. Маттотаупа вважався най кращим мисливцем, якого я будь-коли зустрічав.

— Крім Токай-іхто, вождя племені дакотів.

Вождь якось дивно усміхнувся.

— Не знаю. Мої руки не задушили ще жодного грізлі.

— Не задушили?

— Так, не задушили.

Повторивши ці слова, вождь, здавалось, вагався, чи варто розповідати далі. Шеф де Лю не насмілювався наполягати, але підвів голову і очікуюче дивився на дакоту, щ сидів біля вогню.

— Я б розреготався, коли б почув од білих людей, що вони убили ведмедя грізлі без зброї. Але Токай-іхто червоношкірий, він не брехатиме.

— Шеф де Лю теж знає уатшітшун! — сказав вождь. — Вони брешуть залюбки.

— Це правда.

— У воїнів Ведмежого братства існує союз, що каже лише правду. До нього належать наші старі й поважні чоловіки, і мій батько казав, що вони можуть чарами убити брехливу людину. Але на уатшітшун ці чари, мабуть, зовсім не діють. Вони брешуть і зраджують; вони обдурили мого батька, і мені здається, що й цього разу вони не додержать свого слова і посадять мене у в'язницю, коли я прибуду до них у форт.

— Ти мусиш триматися Самуїла Сміта, — порадив розвідник.

— Так, він справляє враження щирої людини, хоч і не навидить червоношкірих. Він прострелив руку підступному Роучу.

Відхилившись від попередньої теми, вождь мимохіть порушив дуже важливе для нього питання, а тоді знов зібрався з думками і продовжив розповідь про полювання на ведмедя:

— Маттотаупа задушив ведмедя. Я бачив цей подвиг на власні очі.

— Коли Токай-іхто був ще хлопцем?

— Хлопцем дванадцяти років, як я вже казав. Вождь вів далі:

— Ми пішли разом з батьком. Маттотаупа хотів мене дечого навчити і взяв з собою. Ведмідь вже відійшов о табору, і ми шукали його сліди. Одного ранку ми знайшли його. Він заховався в чагарнику на березі Bear-Creek[10] і жер труп дикого коня.

Вождь перейшов з діалекту дакотів на прикордонну мову, якою Шеф де Лю володів краще. А сам Токай-іхто досить довго жив біля кордону і знав цю мову, як свою рідну.

— Адже в чагарнику Маттотаупа із списом не міг підступити до звіра!

— Батько звелів мені побігти вздовж струмка і назбирати камінців. Я мав шпурляти ними у ведмедя, щоб роздратувати його і виманити з кущів.

— Батько Токай-іхто забагато вимагав від дванадцятирічного хлопця. Дратування ведмедя — це справа дорослих чоловіків.

— Це змушений був визнати і сам Маттотаупа, бо я допустився помилки під час свого першого полювання на грізлі. Коли я почав шпурляти камінці в кущі, ведмідь не звернув на це жодної уваги. Я підійшов ближче, щоб краще поцілити.

— Хлопець не може кинути далеко!

— Ні. Я підійшов до чагарника на відстань тридцяти кроків. З-за гілок чувся хрускіт — сірий трощив кінські кістки. Крізь кущі було видно його спину і гостру морду. Мені стало соромно, що я так довго не можу роздратувати його, і тоді я замірився найбільшим камінцем в морду. Я влучив, ведмідь кинув їсти і трохи проповз уперед на кінському трупі, так що з-за кущів виткнулася його голова і передні лапи. Кілька гілок зломилося під його вагою, і він сердито заурчав. Я збагнув, що треба примусити ведмедя звестися на лапи, інакше мій батько не зможе влучити йому і» серце. Але мужність трохи зрадила мене, і я оглянувся, щоб переконатись, чи Маттотаупа далеко від мене.

— Твій батько сховався?

— Він лежав, розпластавшись у траві, за маленьким пагорком. Ведмідь ще не помітив його. Я відразу посмілішав, коли побачив батька так близько біля себе, і шпурнув у голову ведмедя усі камінці, що були в мене. Він знову заурчав і запирхав.

— І вийшов?

— Ні, він чекав, чи й далі я жбурлятиму камінці і заважатиму йому, але, побачивши, що я стою з порожніми руками, він перестав звертати на мене увагу і знову заходився їсти.

— Спокійна й розумна душа жила в цій тварині, душа великого воїна. Що ж ти зробив?

— Я витягнув ніж і пішов на нього.

— Всі добрі духи охороняли тебе, коли ти сидиш тепер живий у своєму наметі.

Вождь усміхнувся і кивнув головою.

— Я зважився на більше, аніж дозволяли мої сили. Коли я кинувся на ведмедя, він підвівся далеко швидше, ніж я сподівався, і пішов назустріч, щоб звалити мене лапою. Я був малий, і тому він видався мені дуже великим, і його гарчання страшенно злякало мене.

— Ти втік?

— Так, мушу признатися одверто. Я кинув у нього ножем, але тільки злегка поранив і, повернувшись, кинувся тікати до батька. Але поранений розлючений звір перетяв мені шлях. Мій батько зірвався на рівні й заревів, аби відвернути увагу ведмедя, і, як він пізніше мені розповідав, також метнув свого списа, але ведмідь зламав його.

— Тобі вдалося сховатись?

— Ні. Та