Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

я більше і не хотів цього робити. Почувши батьків голос, я став проти ведмедя, що звівся на задні лапи. Я не сягав і до половини здоровенного звіра, але вдарив томагавком по лапі, яку він заніс над моєю головою, і поранив її. Коли він замірився на мене другою лапою, його ззаду схопили дві руки.

— Маттотаупи!

— Так, мого батька. Він кинувся, ще не усвідомлюючи, як зможе допомогти мені без зброї. Він вп'явся обома руками в шию могутнього звіра і притис його до голих грудей. Хоча Маттотаупа був велетнем, проте ведмідь був вищий за нього. Почалася страшна боротьба. Ведмідь тупав і пирхав, дряпався і бив непораненою лапою, намагаючись повалити мого батька. М'язи Маттотаупи надулися тугими вузлами, жили набрякли, очі налилися кров'ю, а з рота бризкала піна. Мені перехопило подих від цього видовища, і я знову замахнувся, щоб ударити ведмедя сокирою, але Маттотаупа заборонив мені. Здавалося, боротьба триватиме без кінця. Тварина і вождь шарпали одне одного на всі боки, сопіли, і з мого батька струмками лився піт. Що міцніше стискалися його руки навколо горлянки ведмедя, то більше той скаженів. Ти ж знаєш, що грізлі сильний і витривалий.

— Певно, навіть сильніший і витриваліший за бика. Розповідай далі, вождь!

— Боротьба наближається до кінця. Лапи ведмедя забили млявіше, маленькі очиці закотилися, товстий і довгий язик вивалився з пащі, і, зрештою, звір грюкнувся на землю. Мій батько упав разом з ним і лежав у траві. Сили його вичерпалися, і я вже подумав, що він мертвий. Але коли я став біля нього навколішки, він схопив мене за руку, а незабаром уже звівся на ноги і сміявся, хоча кров ще неспокійно пульсувала в його жилах і текла з ран. Він не дорікав мені, а навіть похвалив за те, що я томагавком покалічив ведмедеві лапу. Коли мій батько покурив і напився з потоку, ми потягли грізлі до табору. Це була остання здобич, яку приніс Маттотаупа додому. Повернувшись до наметів, він застав у своєму тіпі гостя, якого звали Червоний Лис, і той привітав його чарівною водою…

Оповідач урвав мову. Він перевів погляд з Шефа де Лю на мерехтливе полум'я, і в очах його спалахнула смертельна ненависть.

— Настане день, коли я його задушу, — стиха промовив він.

Делавар відчув похмурий настрій вождя і замовк.

Тільки вогонь потріскував у наметі, кидаючи миготливі відблиски на високі шкіряні стіни і звисаючу ведмежу шкуру.

В ЗГУБНИХ ЛАБЕТАХ ЛИХВАРСТВА

В наметі стояла німа тиша. Вождь ніби забув про свого гостя. Жінки мовчки вийшли з глибини намету, щоб повернути рожна над вогнищем І підкласти у полум'я дрова. Шеф де Лю поринув у свої думки. Йому здавалося, що цього вечора Уїнона була ще сумнішою і відлюднішою, ніж звичайно. Розповідь вождя розворушила спогади про день, який став причиною нещастя і ганьби, що ціле десятиліття тяжіли над гордим родом.

Язики полум'я лизали рожна в тому самому наметі, н якому Маттотаупа колись звелів засмажити ведмежі лапи для себе і для гостя, що привіз йому багато чарівної води.

Шеф де Лю здригнувся. Знадвору долинув шум. Вхід до намету широко розкрився, і знову з'явився Чорний Сокіл.

— Ха! — зареготав він, коли Токай-іхто подав йому знак говорити.

— Ми привели цього чоловіка… цього чоловіка… але Токай-іхто сам побачить. Це гонець Моніто. Якщо Моніто схожий на нього — ну, то нехай продає нам усю свою зброю, бо він однаково не зможе користуватись нею! Чи прийме вождь біля свого вогнища цю рибину, що прибилась до нашого берега? Та навряд чи гідна вона намету вождя!

Токай-іхто на мить замислився.

— Чи знає він що-небудь?

— Можливо!

— Тоді веди його сюди.

Чорний Сокіл пішов і зараз же повернувся з надзвичайно дивним створінням. Шеф де Лю ще ніколи не бачив нічого подібного в преріях і здивовано позирав з свого ложа на нового гостя.

Чоловік, якого привели, був зовсім маленький, наче карлик. Його строкатий брудний одяг являв собою дивне поєднання скнарості й марнотратства і різко контрастував з сірою блідістю химерного обличчя. Голова в нього була велика з випнутим далеко назад черепом. Просто з великого опуклого лоба стирчав гострий ніс, що низько звисав над, маленьким ротом. Очиці чоловічка неспокійно бігали довкола.

Четансапа підвів створіння до вогнища і знаком запропонував йому там сісти. Розцяцькований карлик, тремтячи усім тілом від холоду, сів навпочіпки біля вогню.

— Яка жахлива ця прерія! — вигукнув він. — Просто жахлива! Три тижні ми в дорозі. Три тижні! Ми їхали з півдня! І все-таки було холодно. Я весь час мерзнув. А потім блював! Від мене лишилась тільки половина. Я не розумію, як тільки тут живуть люди. А мій кінь — це справжній диявол!

— Співчуваю, — холодно відказав Токай-іхто.

— Білій людині рідко траплялась така смирна кобила, на якій вона приїхала до нашого табору? — поцікавився Чорний Сокіл.

— О боже! Смирна кобила! — скрикнув малий. — Я ненавиджу її! Спереду вона кусається, ззаду хвицається, а посередині слизька! Не знаю, як і всидіти на ній! І як це вам, власне, вдається завжди триматися зверху на своїх диких жеребцях?

Токай-іхто всміхнувся.

— Не знаю, — щиро сказав він. — Я не міг би впасти з коня. І моїм воїнам це було б у дивовижу.

— Отож-бо й є! — скиглив малий, усе ще тремтячи від холоду. — Ви народилися разом із своїми чотириногими дияволами. А я? А я? І чого це надало мені їхати сюди верхи? Верхи! Мушу тобі сказати, вождь Токай, чи як ти там звешся, що є в світі кращі речі, ніж верхова їзда і стрілянина.

Дакота, певне, був про