Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

мовиться, по плечу набагато серйозніші й справді ефективні завдання. Треба лиш переглянути критично все те, що узагальнено називається ціннісними орієнтирами. Тоді й зможе незрівнянно активізуватися творчий потенціал в усіх сферах побутування.

 Усім хочеться знати Яцикову думку.

Цю виболену думку терпляче повторює Петро Яцик за кожної нагоди. Інколи його чують. Інколи – ні.

Нещодавно в Україні потрапила мені на очі книга «Як стати мільйонером». Автор – наш, український, і, як пощастило з'ясувати, поки що – не мільйонер. Мене зацікавила, м'яко кажучи, оригінальність такої ситуації: людина пропонує вам рецепти, як розбагатіти. Сама ж вона ними чи то не скористалася, чи то в неї не вийшло. Автор анітрохи не сумнівається: якщо ви йому повірите і суворо дотримуватиметеся всіх його порад, то навіть якби й не хотіли, змушені будете стати мільйонером.

Читаючи те, я в першу мить просто розгубився. Подумалося: це, певно, пародія на такого типу вчені трактати і мене підводить почуття гумору. Дав книгу почитати приятелеві. Він поет і живе, здається, не на грішній землі, а далеко на небесах, анітрохи не маючи уявлення, що і як тут діється і в який спосіб добувають люди хліб насущний.

Той прочитав книгу й сказав: «Це дуже серйозно. Автор мене переконав. Я знайшов у собі всі якості, що допоможуть мені стати мільйонером».

Він теж не жартував, а таки серйозно сприйняв усю ту методику і  озброєний нею, досягне вершин благополуччя.

Шкода мені стало чоловіка, бо уявляю його в ролі бізнесмена приблизно так, як коваля в ролі хірурга.

Але в тій ситуації несподівано згадалися Яцикові слова про те, що ми, українці, «все сподіваємося грушок на вербі», часто не вміємо критично й вимогливо до себе поставитися, все постаємо перед самими собою в якихось ореолах, тішимося сподіваннями, що ось варт нам чогось тільки захотіти – і воно впаде з неба до наших ніг, а ми за той час навіть палець об палець не встигнемо вдарити.

Знаю, що Яцик любить читати. Але ніяк не можу його уявити за читанням книг саме такого характеру (я називаю їх макухою). І – не тільки тому, що чув від нього самого про його недвозначне до них ставлення.

ПЕТРО ЯЦИК:

Часто хтось у Канаді прочитає ту чи іншу статтю або книгу про бізнес і питає мене – чи я те читав? Я кажу: «Ні! Не читав».

– «Неодмінно прочитайте, – вперто радять мені, – то варте вашої уваги. Воно вам допоможе в бізнесі». А я у відповідь запитую: «А скажіть-но мені, той чоловік, який написав цю книгу, сам багатий? Він заробив гроші тим способом, який описує?»

– «Ні», – відповідають. Отоді я й кажу: «От якби він умів заробляти, то не гаяв би стільки часу на повчання інших».

Є в Петра Яцика в цьому розумінні однодумець. Це – відомий англійський письменник Сіріл Норткот Паркінсон, який, коментуючи подібні книжки (а їх, виявляється, багато виходить у всьому світі), пише, що самою логікою ситуації передбачено: «…читач середній і здібності в нього пересічні. Ми бачили занадто багато книг про досягнення успіхів, які радили читачеві бути ще більш енергійним, діловим, розумним, надійним і привабливішим, аніж інші люди довкола нього. Але якщо він має всі ці якості, то йому не потрібні ніякі посібники. Посібники пишуться не для обдарованих. Вони напевне досягнуть успіхів. Поради необхідні сірим середнячкам - бездіяльним, ледачим і непривабливим тугодумам, на яких не можна покластися в серйозній справі. Але ж вони громадяни демократичної країни. Тому в них також є право на успіх. Ось ми й намагаємося пояснити їм, як вони можуть скористатися своїм правом…»

Відверто і вичерпно.

А Яцик – практик з великим досвідом. Він, здається мені, часто діє, не замислюючись. Його веде інтуїція. Людина з такими широкими знаннями економічної природи свого суспільства і людської психології може дозволити собі подібну розкіш. Бо її інтуїція сформувалася не на порожньому місці. А найголовніше те, як слушно зазначає Паркінсон, що ці книги адресовані не йому.

ПЕТРО ЯЦИК:

Якось я розмовляв з професором, великим ерудитом, і навів йому один приклад із досвіду британського парламенту. Він здивувався: «О, ви знаєте такі тонкощі!…» А я йому у відповідь: «Я відаю про це лише тому, що, на відміну від вас, не знаю стільки різного мотлоху». Отже, я не знаю багато речей, але я непогано знаю своє діло. У житті я мало користуюся філософією Аристотеля чи Жан-Жака Руссо. Як маю проблему, то звертаюся до природних процесів: вибираю те, що здорове, перспективне.

Чимало українських професорів багато знають лише для того, щоб знати, володіють знаннями заради самих знань, тоді як реальний світ здобуває їх для того, щоб ними скористатися. На все треба мати обмеження. Читати варто не всіх і не все. Людина не в силі знати все. А якщо так, то я мушу знати те, що мені потрібно.

З цим хочеться і, мабуть, треба сперечатися. Але до цього варто прислухатися. Яцик не наполягає на тому, що він придумав найуніверсальнішу на всі часи й для всіх модель. Вона справді універсальна для нього. А кожен з нас повинен знайти для себе свою. Те, що годиться одному, може категорично не підходити іншому. Єдине, що незаперечне, і на цьому стоїть Яцик: не збирати непотрібного у своїй голові. Надавати справді пріоритетного значення саме тому, що вкрай  необхідне у вашій роботі. Не соромно чогось не знати. Але соромно не знати того, що ви повинні знати, бо те становить основу вашої діяльності.

Є два типи ерудиції: одна, яка може знадобитися під час розгадування кросвордів, і друга, яка дасть змогу вам бути королем у своїй справі.

У Яцика – друга. Він ніколи не вважає, що йому