Галина Василівна Москалець - Потонулі в снігах

запалить свічки, той сидітиме в темряві. Пейзаж з руїнами

Та сама суєтність і захланність, що мордує кожну людину, притаманна усьому її родові, варто розгорнути першу-ліпшу книжку з історії. Криваві війни страшні не руйнацією міст, сіл, масовими вбивствами, а тим, що на війні окрема особистість нічого не варта, навіть більше: переслідується кожен її вияв. Я завжди згадую сонет німецького поета Андреаса Ґріфіуса «Плач батьківщини року 1636-го»:

Віднині ми цілком сплюндровані! Навала Народів заздрісних, масний від крові меч. Скажений ревіт сурм, розжарена картеч — Все нищить нас, і смерть нам душу закувала. І з вікон ратуші сичать огненні жала, Повалені церкви, під саваном хуртеч Порубані мужі лежать, лютує смерч Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала. Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть, Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть Забиті трупами, прогнилі наші ріки. Та гірше голоду, погвалтувань, пожеж І пошестей — це те, що серця не знайдеш, Бо наш Духовний скарб розкрадений навіки.[1]

Ці рядки важать для мене більше, ніж усі томи офіційної історії. Якби ми мали більше свідчень не полководців, чи ангажованих літописців, а тих, хто засумнівався у доцільності освяченого насильства….

У снах мені часто сниться втеча від війни. Я намагаюсь сховатись десь у горах чи лісі, знайти прихисток у людей. Страх перед насильством закладений у найнижчих пластах свідомості, як, зрештою, і виправдання втечі: я — жінка. Тепер я тікаю уже з дочкою, хоч іноді снюся собі дитиною. Усе це свідчить не лише про беззахисність, а й про незгоду брати участь в кривавому дійстві. Це душа моя втікає, а не тіло. Прагнучи сховатись, я шукаю місце, де допомогла б мені природа, де віднайшла б я свою незалежність.

Найкраще — це ліс. У лісі не може бути війни, він — притулок. Чому безсмертний твір Дефо так заспокоює? Тому, що Робінзон Крузо дбає про свій побут, їжу, про інших істот. Він не лежить на березі океану і не оплакує свою беззахисність перед стихією. Це урок для всіх нас, хто не хоче втратити надії. Людина на війні почуває себе комашкою, яку кожної миті можуть розчавити руїни. Балансування змушує часто до мародерства, пророкує низькі інстинкти.

Війна ділить людей на дві половини: я і ворог. Ті, від кого я так вперто намагалась сховатись, були безвиразні. Вони не мали обличчя. Це був ніби розтиражований образ страху. У мирному житті навіть ворог залишається для нас особистістю, однак війна спрощує це поняття. Отже, і в мені, яка не знає війни, підсвідомо вкоренилося ставлення до ворога, як до істоти, що не є людиною, а лише річчю, яка не мас жодної вартості. Чи це ще з нашестя татарів, чи з пізніших часів? Дивно, бо моє коріння в землі, на якій не було битв. По ній лише проходили незчисленні обози, заляпані кров’ю і багнюкою. І власне, від них треба було ховатись.

Після війни залишається пейзаж з руїнами, безлюддя. Для когось руїни символізують минулу велич, рештки колишньої слави. Я ж думаю про конкретних людей, які мали дім і втратили його, про дітей, які не стали дорослими. Руїни — це свідчення безчестя, ганьби, притулок бездомних тварин і хижаків. Слава, здобута на війні, завжди сумнівна. Не можна вивищити себе коштом інших.

Що нам потрібно від минулого? Доказів нашої справедливості? Як можна знайти докази у тому, що вже перестало існувати, який це має сенс? Нам кажуть: історія вчить. В ідеалі вона мала б навчати одного: не повторювати помилок. Але біда в тім, що минуле можна трактувати, як нам вигідно. Тому в нас так люблять насолоджуватись минулим, а для митців воно ще й невичерпне джерело натхнення. Щодо сучасного, то воно не має, начебто, ніякої вартості. Крім пейзажів з руїнами ми бачимо одноманітні забудови — спроба загнати нас усіх у безликість, підкорити єдиному ритму. Але це помилка. Майбутнє дає шанс побороти цю безликість. Кожному зокрема треба знайти у собі сили для самооновлення. Пережити війну, пережити руїну, пережити смерть близьких — і відродитися знову.

Нині багато людей потрапили в скрутні обставини. Цей час є нічим іншим як прихованою війною проти людяності. Самогубство — один з виявів її брутальності. Чомусь більшість викидається з вікон. В сучасних вікнах нема хрестоподібного поділу. Вони більше не охороняють дім і душі людей. Через них не дивляться на світ, дощ, хмари, дерева. Люди не підозрюють, що вікна існують саме для цього. Ті, що виходять вікнами, потрапляють в нікуди. Вони офірують мороку не тільки тіло, а й душу. Хрест на вікнах — це тінь Спасителя, його руки не дають нам впасти і наказують шукати іншого виходу, повернутись до тих, хто вірний нам навіть у часи самооборони і зрад. Дивно, коли людина позбавляє себе життя лише тому, що не має роботи. Але насправді вона боїться лишитися поза системою. Досі війни велися проти держави і певною мірою звільняли людину від праці й моральних правил. Але ця прихована війна хоче знищити особистість, яка не йде на компроміси або просто заважає сильнішому.

Ми повинні пам’ятати, що у нас можуть забрати все, тільки не нашу свідомість. Раніше казали: бережи душу. Наша свідомість і є наша душа. Вона повинна бути чистою, щоб не розкидувати довкола себе сім’я монстрів, які нищать красу світу.