Олександр Михайлович Кривуля - Філософія: Навчальний посібник.

Воно охоплює собою всю тотальність буття в його безмежності. Виразити суть Єдиного, приписуючи йому якісь атрибути (предикати) неможливо, бо тим самим ми обмежимо безмежне. Його можна охарактеризувати лише апофатично. (Від грець. άπόφασις; - (букв. заперечення) у логіці операція виключення предиката.) Це Єдине (Εν) Плотін називає різними іменами: Першоєдине, Абсолютно Єдине, Бог, Він, Благо. Єдине не є що-небудь з поряд існуючого, “до нього не можна прикласти ані категорії субстанції, ані якості й кількості, він не є ані Дух, ані Душа, не такий, що рухається, і не такий, що перебуває в спокої, не такий, що знаходиться у якомусь місці або в якийсь час”[83]. Його не можна ні розумом охопити, ні виразити словом.

Це Єдине Плотін вважає Першоначалом. Началом може бути тільки те, що саме не є таким, що виникло, чи виникає, адже від нього починається все. Постає питання: чому Першоначало, Єдине не залишається самодостатнім? Тут нам Плотін пропонує не дуже невідпорну аргументацію: “Хіба можна припустити, щоб Першоєдиний, будучи найбільш досконалою істотою і разом з тим першим і найвеличнішим Благом, залишався замкненим у самому собі, чи наче заздрість заважає йому допустити співучасть у його бутті чогось іншого, чи він є безсилим створити - він, сила й могутність всього іншого! Та й як би він був у такому разі Першим началом? Отже, необхідно припустити, з одного боку, що він дещо від себе народжує, а з іншого боку, що, якщо окрім нього є дещо інше, то воно необхідно походить тільки від нього”[84]. Від Першоначала розходяться кола творіння: те, що йде безпосередньо після Першого, є самим досконалим після нього, а далі йдуть усі інші істоти, які займають нижчі ступіні буття. Плотін прагне спиратися на досвід, відомий всім, адже як тільки якась істота досягає зрілості й повноти сил, вона не залишається безплідною, а обов’язково породжує щось інше, і це стосується не лише живих істот, а й неживих (напр., вогонь нагріває інші тіла, лід їх охолоджує).

Те, що безпосередньо створено Першим і йде одразу за ним, Плотін називає “Нус”, словом, яке у контексті неоплатонізму прийнято перекладати як “Дух” (а не “Розум”, як у Анаксагора). Як народжується Дух? Дух, що народжується від Першоєдиного, можна за аналогією уподібнити світлу, яке випромінюється, в той час як джерело світла при цьому ніяк не змінюється і залишається у спокої. Народжений Дух є образ Першоєдиного, як світло є подобою сонця. Дух наповнений сутностями, і він - не що інше як ейдоси й числа[85]. Ця ступінь складає так званий ноуменальний[86] світ. У ноуменальному світі кожна сутність існує двояко: і як сутність, і як думка, так що, напр., там у ньому є сутність людини і її ейдос, сутність справедливості і ейдос справедливості і т. ін.

Досконалий Дух, як розмірковує далі Плотін, не може залишатись безплідним і тому народжує Душу, яка “з одного боку тісно зв'язана з Духом, приймає в ньому участь, його сприймає й ним наповнюється, а з іншого боку, творить речі нижчого порядку і пов'язана з ними... Душею закінчується світ самих високих божест”[87]. Специфіка Душі полягає не в мисленні, цим спеціально зайнятий тільки Дух, вона лише має причетність до мислячого Духу. Її призначення - породження всього тілесно сущого та в управлінні ним.

Отже крім божественного, ноуменального світу є ще світ чуттєвості, фізичний світ. Як він утворюється? Тут Плотін звертається до поняття матерії. Під нею він розуміє чистий субстрат, необхідний для існування тілесного світу. Початковий субстрат (матерія) позбавлений будь яких властивостей, не має ніякої визначеності. Предметну визначеність матерії надає Душа через ейдоси, матерія “формується у окремі предмети, і душа негайно ж надає матерії предметну форму, бо невизначеність спричиняє їй страждання. Душа немов боїться залишитись поза буттям, вона не в змозі довго знаходитися у світі не-буття”[88]. Отже Душа як третя іпостась божественного має двоїсте призначення: з одного боку, творення космосу, управління порядком у світі тілесного, а з іншого, спостереження істинно-сущого у Духові. Двоїстість Світової Душі виявляється і в тому, що вона, не перестаючи бути цілісною іпостассю Єдиного, множиться на численні індивідуальні душі предметів. Індивідуальні душі теж двоїсті, одна їх частина, захопившись тілесним, наповнюється пристрастями і отримує задоволення від недостойного, а друга - вища, духовна частина, не забуває своєї причетності до Духу, до загального порядку і не знаходить радості у низьких насолодах.

Розв’язавши фундаментальні метафізичні питання, Плотін спрямовує увагу на вирішення людських проблем. Людська душа як індивідуалізована частина Світової Душі потрапляє в наше тіло за загальним правилом поведінки цієї світової сили, так би мовити через онтологічну необхідність, адже вона виконує керівну функцію стосовно кожного індивідуального тіла, плекає його, доглядає, часом забуваючи своє благородне походження. Дві частини індивідуальної душі зазнають негативного впливу від матерії. Матерія - причина немочі душі і її зла. Падіння душі починається одразу з возз’єднання її з матерією: “Вона спускається у матерію і слабне, оскільки багато з її сил та здатностей грузнуть у неї, як у баговинні, і втрачають здібність діяти; і ось матерія вже займає місце, яке належало душі, і змушує душу немов стискатися, а те, що вона вкрала у душі, вона робить злим; і так до тих пір, доки душа не знайде в собі сили відновити свої права”[89].

Людина складна істота за своєю структурою. У ній можна фактично виділити три людини: перша людина - та, що знаходиться у Духові - перша по буттю і найдосконаліша по суті, саме вона й випромінює своє світло на другу людину - дискурсивну (таку, що розмірковує),