Жан Жене - Щоденник злодія

тіла, карусель, де він працював, її рух та музику, ярмарковий рейвах, місто Антверпен, де все те діялося, землю, яка обережно оберталася, Всесвіт, що зберігав таку дорогоцінну ношу, і себе самого, що з острахом володів цим світом і володів ним свідомо.

Я не побачив того плювка в долоні: лише завважив смикання щоки і кінчик язика між зубами. А ще бачив хлопця, який потирав свої жорсткі й чорні долоні. Нагнувшись, щоб схопитися за держак, я помітив шкіряний пасок, потертий, але міцний. Такий пас не міг бути прикрасою на кшталт отих ремінців, що підтримують штани всіляких там чепурунів. Матеріал і товщина цього паска засвідчували відповідальність, з якою він виконував свій обов'язок: тримати штани — найочевиднішу ознаку чоловічого роду, штани, які без цього довгого ремінця були б нічим, не змогли б утриматися, не вберегли б чоловічого скарбу і спали, уподібнюючи штанька до зв'язаного путами жеребця. Хлопець носив куртку, світячи тілом помежи нею і штаньми. Пасок не був затягнутий у петлі і за кожним рухом трохи піднімався, а штани опускалися. Приголомшений, я прикипів до нього очима. Я завважив, що ремінь діє напевне. Коли карусельник нахилився вшосте, ремінь уже оперізував, окрім матні, де сходилися два його кінці, хлопцеву спину і голий поперек.

— Нічогенький краєвид, га? — запитав мене Стілітано.

Дивлячись на мене, він говорив не про карусель, а про її доброго духа.

— Піди скажи, що ти його вподобав, піди.

— Не глузуй із мене.

— Я серйозно.

Він усміхнувся. Не маючи ані віку, ані вигляду, що дозволили б мені завести розмову з хлопцем чи спостерігати за ним із легкою награною чванькуватістю тих, хто удає із себе вишуканих панів, я хотів відійти від хлопця. Але Стілітано схопив мене за рукав.

— Ходи сюди.

Я звільнився.

— Облиш мене, — буркнув я.

— Я ж бачу, він тобі подобається.

— І що з того?

— Як то що? Запроси його на склянку вина.

Він ще раз усміхнувся і запитав:

— Ти боїшся Армана?

— Ти з глузду з'їхав.

— Отже, ти хочеш, щоб я до нього підійшов?

Тут хлопець випростався, його лискуче обличчя пашіло, налите кров'ю, як у п'яного. Поправивши свого паска на штанях, він — підійшов до нас. Ми стояли на дорозі, а він — на дощаній основі каруселі. Завваживши наші погляди, хлопець усміхнувся і сказав:

— Від цього кидає в жар.

— А спрага тебе не палить? — запитав Стілітано. І обернувшись до мене додав:

— Поставиш нам по келиху?

Робер рушив із нами до кав'ярні. Ця радісна подія вразила мене своєю простотою. Я вже не був поруч ані з Робером, ані навіть зі Стілітано, я розпорошився на весь світ і завважував сотні подробиць, що спалахували мигтючими зірочками. Я вже й не пригадую яких. Коли я вперше супроводжував Люсьєна, то відчув таке саме запаморочення. Я чув, як якась господиня торгувалася за ґерань:

— Я хотіла б мати таку саму рослину в себе у хаті… — сокоріла вона. — Чудова рослина.

її бажання мати в себе саме цю рослину з корінням та землею, серед тьми-тьмущої інших рослин, таке прагнення заволодіти нею мене не здивувало. Міркуючи про цю жінку, я пройнявся почуттям власника.

«Вона поливатиме свою рослину, казав я подумки. Вона купить їй кашпо із майоліки. Вона виставить її на сонце. Вона її плекатиме…»

Робер ступав субіч мене.

Уночі, закутавшись у ковдру, він спав під кожухом каруселі. Я запропонував йому місце у своїй кімнаті. Він переночував. Наступного вечора хлопець десь запропастився, і я подався на його пошуки. Як я й підозрював, він сидів в одному з барів, неподалік від доків, і гомонів з якимось чолов'ягою з манерами педераста. Я йому нічого не сказав, але попередив Стілітано. Наступного ранку, перед тим, як Робер мав іти на роботу, до нас завітав Стілітано. Його ще переповнювала неймовірна соромливість, тож він почувався страх ніяково, перш ніж сказав, чого, власне, він хоче. Нарешті він зважився:

— Працюватимемо разом. Ти заманюватимеш їх до нужника або на хату, — а нас із Жанно ждати не доведеться. Заявляємо йому, що ми твої братки і змушуємо цього типа розщедритися.

Я ледь не бовкнув: «А що робитиме Арман?» Але стримався.

Робер лежав у ліжку, світячи грудьми з-під ковдри. Щоб його не збентежити, я намагався не доторкатися до нього. Він став пояснювати Стілітано, яка небезпечна така витівка, але я бачив, що ті всі страхи здавалися йому далекими, невиразними, огорнутими густим туманом. Нарешті він здався. На нього теж подіяли Стілітанові чари. Мені було соромно. Я любив Робера, але не зміг би переконати його, а надто було мені гірко, що Стілітано намагався вдатися до засобів, винесених із наших близьких стосунків ще в Іспанії, про які знали тільки він і я. Коли Стілітано вийшов, Робер шаснув під ковдру і пригорнувся до мене.

— Це твій чоловік, га?

— Чому ти мене про це питаєш?

— З усього видно, що це твій чоловік.

Я стис його в обіймах, намагаючись поцілувати, але він відсунувся.

— Здурів абощо? На кий біс нам з тобою воно здалося!

— А то чому?

— Чому? Не знаю. Ми з тобою однолітки, яка з цього втіха?

Того дня він прокинувся пізно. Ми пообідали разом зі Стілітано і Сільвією, відтак Робер вирядився шукати свого хазяїна, щоб сказати йому, що він більше не працюватиме на каруселі, й розрахуватися. Ми пили цілий вечір. Минув уже тиждень, як Арман пішов, а звісток від нього жодних. Спочатку у мене промайнула думка втекти до Антверпена, а то й до Бельгії, прихопивши з собою його манатки. Але він впливав на мене і на відстані, отож я відмовився від свого наміру — не через страх, а через шалений потяг до цього дохожалого чоловіка, зрослого у злі, справдешнього бандита, здатного самотужки потягти мене за собою і ледь не на руках внести у жаский світ, з якого, гадаю, він постав. Я не покидав його кімнати, але день при дні моя тривога зростала. Стілітано пообіцяв не розповідати йому про моє палке почуття до Робера, але я не мав певності, що сам Робер не викаже мене знічев'я. Із одноруким Робер тримався досить таки невимушено. Позбавлений будь-якої ніяковості, він був грайливий, насмішкуватий, ледь нахабний. Коли вони обговорювали можливі оборудки, я помічав, що його погляд враз ставав зосереджений, а коли розмова закінчувалася, Робер увінчував її Цілком зрозумілим жестом: його великий і середній пальці стулялися так, наче проникали до внутрішньої кишені уявного піджака й обережно витягували звідтам уявну коштовність. То