Святослав Володимирович Логінов - Билиця про казкового звіра

Різьбяр жив у місті на березі ріки. Місто було маленьке, а ріка велика, тому з вікон будь-якого будинку було видно й саму ріку, і кораблі на ній, і синю смугу лісу на протилежному березі. Різьбяр сидів у майстерні, вирізав з білої кістки вигадливі скриньки для домовитих господинь, з темного черепахового панцира — гребені міським модницям, а з жовтих бивнів старих мамонтів — ножі для розрізування паперу вченим професорам і бібліотекарям. Коли Різьбяр утомлювався, він дивився у вікно на ріку, на кораблі й вирізав корабель. Потім дивився на ліс і вирізав дивовижних звірів, які мали б водитися в дрімучому синьому лісі. У цей час розчинялися двері, вбігав хтось із замовників і починав скаржитися, що час іде, а майстер займається зовсім сторонніми дрібницями, тоді як замовлена робота стоїть.

— Устигну, — відповідав Різьбяр. — Ще маю час.

І він справді встигав, тому що був справжнім майстром і любив свою справу.

Той, хто гадає, що майстер був старий, короткозорий і сивовусий — неабияк помиляється. Звичайно, вуси в Різьбяра здавалися білими, але тільки через те, що їх густо покривав кістяний пил. Зате коли Різьбяр умивався, розчісувався старим благеньким гребінцем і виходив на вулицю, то виявлялося, що вуса в нього зовсім не сиві, а… зрештою — несуттєво які. Мені особисто здається, що руді, але якщо вам більше подобаються брюнети, то зійдемося на солом'яних, і нехай усі будуть задоволені.

Різьбяр спускався до ріки, де жили рибалки й моряки, або піднімався на гору до університету — у нього скрізь було багато друзів. Але найчастіше він ішов у передмістя, де жила одна красива дівчина. Дівчина виходила гуляти з маленьким братом, і Різьбяр дарував братові різьбленого свистуна або тріскачку, щоб брат більше шумів і не заважав цілуватися.

Так тривало доти, доки одного разу після роботи Різьбяр не завважив, що ніяк не може відмитися. Ні, його вуса й далі були рудими (або, якщо завгодно, солом'яними), але одна волосинка виявилася білою, немов її густо покрив кістяний пил.

Кожен знає, що одна волосина ще нічого не вирішує, її можна просто вирвати й забути про неї. Перший сивий волосок не має жодного стосунку до віку. Буває, що й у десятилітнього хлопчака прозирає в чубатій голові сивина. Професор з університету, що на пагорбі, розкривши том, закладений замість папірця кістяним ножиком, науково пояснить, що справа не у віці, а в недостачі меланіну. Не скаже лише, де інші беруть цей меланін. Може, у браконьєрів купують, або з-під прилавка лівий товар — не знаю.

Хай там як, та виявивши брак меланіну, Різьбяр почав замислюватися про час і боятися, що його теж не вистачить. Ось лише він ніяк не міг вирішити, що в житті найважливіше, і продовжував жити, як жив, витрачаючи час на все підряд і сподіваючись, що встигне все.

І ось, коли меланін закінчився в другому волоску, і Різьбяр стривожився не на жарт, до нього прийшов замовник. Цей чоловік приїхав у місто недавно й звів собі дім у балці, звідки не було видно ріки. Не можна сказати, щоб цього чоловіка в місті не любили — навіть у маленькому місті не можна любити або не любити кожну людину. До більшості не ставишся ніяк. Ось і до замовника не ставилися ніяк. І він теж ніяк не ставився до жителів містечка, немов їх і не було. Але коли Різьбяр стривожився не на жарт, він прийшов до нього, поклав на стіл різьблену пластину із міцної слонової кістки й сказав:

— Мені потрібно сто тисяч таких пластин. Щоб вони були однаковісінькі і їх не можна було розрізнити.

Майстер присвиснув:

— Добрий чоловіче, цілого життя не вистачить, щоб виконати твоє замовлення.

— Я розплачуюся часом, — відповів той. — За кожну сотню пластин я даю три роки життя. За цей час ти не зістаришся ні на день, ні на годину, ба навіть на хвилину. Але працюватимеш у підвалі мого будинку.

Різьбяр оглянув зразок. Складний візерунок покривав пластину, його робив справжній художник, і повторити таку роботу було непросто. Але Різьбяр був управним майстром, він не лякався складних замовлень і вмів, коли треба, працювати швидко. До того ж, йому обіцяли платити часом, якого так не вистачало.

«Устигну», — подумав майстер і сказав:

— Згоден.

Різьбяр зібрав інструменти й прийшов у підвал, де його чекав цілий штабель дорогої слонової кістки. Час тут не рухався, і годинник на стіні стояв. Різьбяр узяв першу пластину й приступив до роботи.

Не так це й весело — усоте копіювати той же завиток, але Різьбяр не сумував і працював швидко, адже його ніщо не відволікало. Він трудився день і ніч, не стомлювалися ні руки, ні очі. Але все ж, коли сота пластина була готова, Різьбяр побачив, що від зароблених трьох років зекономив один день. Різьбяр здав роботу, відмився від білого пилу й вийшов на вулицю. Він пішов у передмістя й довідався там, що молодший брат дівчини підріс, і йому більше не потрібна нянька, а сама дівчина вийшла заміж і гуляє тепер з маленьким сином. Різьбяр не засуджував дівчину, адже це він зник на три роки, перш ніж вона встигла дати йому слово.

Він повернувся в підвал і запитав замовника: