Святослав Володимирович Логінов - Билиця про казкового звіра

Дуже швидко ти переконуєшся, що сталеві поножі й кольчужні чоботи велетня меч не бере; навіть у чарівних мечів є свої межі. Тоді ти пускаєш у хід стружковий артефакт. До широченних грудей й товстощокої пики сліпуча спіраль дістати не може, але ти холоднокровно перебиваєш велетневі ногу. З диким криком володар зла падає на підлогу. Він ще не переможений: верещить, реве, брикається й відмахується тесаком, але тепер ти можеш дістати мечем його величезну тушу. Із цієї миті велика битва зі злом найбільше нагадує роботу м'ясника в найгіршому її вияві. Робота тривала, важка й дуже брудна. На той час, коли висічена туша перестає смикатися, ти весь у крові. Захист добра — справа жорстока.

Ось і все. Тепер ти можеш піти звідси. Народ, жителі країни, вже знають, що велетня більше немає. Навіть сюди, у самісіньке серце чорного замку, доносяться вітальні згуки. Надворі сонце, повітря, люди. Тут важкий запах крові й звіринцю, тьмяно блищить на стінах золото, хижо виблискують очі самоцвітів. Скоріше на волю!.. Тільки спочатку глянути, що зберігав чорний владар у скарбниці. Золота й коштовних каменів навколо більше, ніж можна собі уявити, невже й за дверима така ж дешева мішура?

Одним ударом ти збиваєш із дверей замки, ногою розчиняєш двері й довго стоїш на порозі, дивлячись перед себе. Там на невеликій таці лежить один-єдиний предмет: заслинений, надкушений пряник.

Волочачи меч, немов звичайну деревинку, ти йдеш назустріч радісним згукам. Ти ще робиш вигляд, що нічого не зрозумів, хоча від правди вже не відвернутися.

«Народ без мене не повний», — ніяк не згадаєш, де ти чув цю фразу… Ти пішов зі світу, який здавався тобі тьмяним, хоча був єдино справжнім, і світ став неповний без тебе, у ньому зазяяла каверна, і світ звалився в цю діру, калічачи й роздираючи сам себе. Ти гадав, що позбувся його назавжди, але він, хриплячи від болю, поповз за тобою слідом, послужливо перетворюючи свої рештки на будь-яку дрібницю, яку тобі лише заманеться уявити.

Ти виходиш на площу. Навколо радіють люди: на обличчях посмішки, із горлянок рветься «Ура!», а в очах туга й ненависть. Колись вони жили: нерозумно, нудно, але насправді. Тепер вони грають у чужій грі. З'явився чорний владар і перетворив їх на маріонеток. Чорний владар — це ти.

Які вони раді, що ти зумів убити дурненького трирічного хлопчиська, який надміру любив м'ятні пряники! Як вони будуть раді будь-якому твоєму вчинку!

Волочачи меч, ти виходиш на перехрестя, на те, яке слід було б писати із заголовної літери. Ти хочеш додому, не тому що раптом полюбив свій дім, а щоб виправити зло, яке ти заподіяв. На жаль, це неможливо: мандрівник, що залишає рідний світ заради боротьби й захоплюючих пригод, повинен знати, що ніколи не повернеться назад. Йому нема куди вертатися, його світ загинув. За твоєю спиною агонізують скалічені рештки всесвіту. Точнісінько так само смикався й хрипів уже вбитий велетень. Ти підеш, і придумані фантоми згинуть остаточно. Ти залишишся й продовжиш болісну агонію на невизначений час. Утім, куди ти можеш піти? — в черговий світ? Але там ти будеш чужим — гнійна скалка, що встромилася в плоть всесвіту. Зрозуміло, той світ постарається знищити тебе, хоча це не так просто, ти багато чому навчився за останній місяць. Тож цілком можливо, що здолаєш ти, а потім підеш знищувати наступний всесвіт. Відтепер це твоя доля.

Клятий олігофрен, навіщо він дав тобі цей меч? Хоча, на те він і дурник, думати повинен був ти. А йому нема про що жаліти ні в тому, ні в цьому світі.

Поштовх перериває плин темних думок. Хтось намагається вийти на перехрестя, а ти розсівся посеред дороги й загородив шлях. За мить з'являється вона. О, яка вона прекрасна! Її очі сяють, її хода легка, але на боці висить меч, а в руках — лук, який уміє вражати без пощади. Звідки тобі відомо це? А звідки метелик знає, який безжалісно точний політ стрижа?

Ще один шукач пригод, який без тіні жалю й сумніву пожбурив живий світ у безодню заради придуманої казки. Навіть якщо розповісти їй усе, вона не зупиниться. Адже тільки тут вона сильна, талановита й красива, там усе було інакше. І вона буде мстити реальності за свою нещасливість, за анемічну прозорість, за презирливу жалість подруг, за фігуру, вигнуту сколіозом, за ріденьке себорейне волосся, за свої виплакані ночами бездарні вірші. Вона ще не знає, що її тутешня краса, у яку не можна не закохатися, це помста світу. Звичайно, коли-небудь вона розрізнить ненависть, яка прозирає під відданими поглядами й словами про любов. Тоді вона покине свій іграшковий світ і, мов стріла, буде простромлювати всесвіт за всесвітом, мстячи світобудові за нелюбов. Але поки вона сповнена надії, вона вся політ — стріла, що зірвалася нарешті з тятиви.

І хоча ніякими словами стрілу, що летить, не повернути в сагайдак, ти кажеш:

— Зупинися, сестро. Поки не пізно, повернися назад, там твій дім, він помре без тебе.

Вона ще не розрізняє тебе в півмороку, але стріла, накладена на тятиву, дивиться тобі просто в перенісся.

Колись ти думав, що найстрашніше, якщо тебе слухають, але не чують. Лучниця чує тебе. Вона все розуміє, але не бажає тебе слухати, і це найстрашніше. Вона не зупиниться.

І тоді ти береш меч і йдеш рятувати світ від цієї дурнуватої романтичної напасті.