Святослав Володимирович Логінов - Билиця про казкового звіра

тільки вбивши його. Ніхто не знає, звідки береться страж і навіщо він потрібний: мертві герої не запитують, мертві стражі не відповідають. Страж не ворог, ворога легко можна впізнати за ненавистю й чорною силою. Дехто вважає, що страж — просто собі випробування на шляху, фільтр, який не дозволяє пройти тому, хто не вартий цього. Смертельний фільтр.

Ось він з'являється з півмороку: людина як людина — просте обличчя, відвертий погляд. У голосі немає погрози, але в руці меч.

— Повернися. Тобі не можна туди.

Він має рацію, звідси ще можна повернутися, за спиною шумить схрещення вулиць, яке стало для тебе перехрестям. І поки ти не зробив вибору, ти можеш повернутися, й це теж буде вибір.

— Вертайся, я нічого тобі не зроблю, — каже він.

Це теж правда: якщо ти поступишся, йому нема чого тебе вбивати. Але ти вже ніколи не потрапиш на перехрестя й будеш вічно нипати повз порожні перетини вулиць. Це гірше, ніж смерть, мертві бодай сорому не мають.

І тоді ти береш меч і крокуєш назустріч супротивникові. Хто б він не був, він не змусить тебе повернутися.

Із металевим брязком вдаряють один об одного мечі: здається це дві сталеві волі б'ються одна об одну, з'ясовуючи, хто дужчий. А дужчий — він. Він досвідченіший, невтомний, йому не доводилося жити в чорно-сніжному світі, де отруює навіть повітря. І ти вже передчуваєш ту хвилину, коли він витре закривавлений клинок об твій одяг і мовить презирливо:

— Слабак!

У розпачі ти вдаєшся до останнього, неперевіреного засобу, метнувши в супротивника затиснуту в кулаку стружку. Сліпуча спіраль прорізає простір, страж падає на спину. Нічого не скажеш — чудовим виявився подарунок недоумкуватого столяра.

Ти нахиляєшся над переможеним, дивишся в невидющі очі. Дуже хочеться вірити, що це лише випробування, що зараз він підніметься, покрекче, потре ниючі груди й скаже:

— А ти молодець, класний хлопець. Якщо ти пройшов тут, то й далі не пропадеш…

Та вбитий лежить і не збирається вставати. Ти тупцюєш поруч, потім розумієш, що при тобі він не встане, і з важким серцем ідеш назустріч своїй мрії.

Там, куди ти приходиш, панує літо. Вдвічі дивно втрапляти в літо з брудної міської зими. Виникає спокуса повірити, начебто літо тут завжди. Зрозуміло, це не так. Тут буває осінь — некваплива, розкішна, яка встеляє землю золотом листя. День, а то й два ллють важкі всепроникні дощі — це час туманних міркувань. Потім настає зима, і білий — чуєте, білий! — сніг хрумтить під ногами й іскриться на сонці. І звичайно, там буває весна. Але найчастіше й найдовше в справжньому світі панує літо. Тут повинні жити гарні люди, часом грубуваті, але завжди горді й сильні, тому що в цьому світі чимало небезпек. Тут було б дуже цікаво жити, але саме жити тут і не можна, тому що сюди проникнуло зло. Гарні люди втратили силу й гордість і стали рабами. І ти прийшов звільнити світ від тупого зла, щоб разом із волею до людей повернулося щастя.

Ти оглядаєш себе й свій арсенал. Сам ти залишився таким, яким був, і це добре, а зі зброї в тебе меч і дивовижна стружка. Зараз це просто соснова стружка, ти розтратив її силу, і весь місяць вона буде повільно накопичувати її. Це правильно, такий артефакт не можна використовувати на дрібниці, а місяця тобі вистачить, щоб звикнутися й знайти джерело напасті.

Так і стається. За місяць ти знаєш усе, та й непросто було б не знати. Зло не вважає за потрібне ховатися, похмурий замок плямує своєю чорнотою саме серце країни. Зло там, воно сміється з тебе й твоєї мрії.

І тоді ти береш меч.

Ворота замку охороняють дві кам'яні статуї. Два дракони притулилися до землі зміястими лускатими тілами, наструнені, готові до стрибка. І якщо в душі того, хто наближається до замку, немає абсолютної покірності, статуї оживають. Місцеві жителі, саме ті, що мають бути горді й сильні, наближаються до воріт поповзом, волочачи на спині дарунки, та однак мало не кожен другий стає жертвою кам'яних ящурів. Лише той, хто вб'є монстрів, зможе ввійти в замок зі зброєю. Але він повинен входити одразу, бо за годину дракони відновлять сили й знову займуть свої місця біля воріт. Кам'яні тіла зростуться, повернуть собі давню міць.

Ти йдеш і розбиваєш довготілих тварюк на шкалки, розбиваєш самим лише мечем, тому що стружка, вже заряджена, напевно знадобиться всередині замку. І хоча болять рани, і меч мало не випадає з утомленої руки, ти йдеш усередину, тому що інакше все було б марно. Слуги, які забирають дари, мало поможуть — вони розбігаються, побачивши меч у твоїй руці. Добре, що чарівні мечі не тупляться, тому що панцир живого дракона нітрохи не м'якший, ніж кам'яного.

Ти шукаєш хазяїна замку, того, хто перетворює твою країну на обитель рабів. І звичайно ж, ти знаходиш його — біля дверей скарбниці. Цього разу володар зла має вигляд велетня, якому ти не можеш дістати й до коліна. Побачивши тебе, він гарчить і замахується широким як лопата тесаком.

Потім це назвуть великою битвою зі злом, а поки що ти стрибаєш як заєць по борозні, розмахуєш мечиком і з усіх сил намагаєшся не втрапити під удар. Несуттєво, штовхне тебе велетень ногою чи розплющить своєю лопатою, в жодному разі від тебе залишиться хіба мокре місце.