Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

У лісі Стрибунець раптом зупинився і впав на коліна.

— Хлопці, — благально озвався він, — одпустіть… Великі гроші дам, у мене дещо назбиралось… Присягаюсь, про вас ні словом не обмовлюсь, мовчатиму, як камінь… Заклинаю вас усім святим на світі, пожалійте, не вбивайте мене… Усіма святими заклинаю!

— Ич, якої заспівав! — гидливо мовив Герасим. — Я б тебе, мерзенного поплічника Хмариного, лакузу, з превеликим задоволенням знищив би власними руками… Надивився я там, у таборі, на твої бандитські заслуги, руки твої по лікті в крові… Заспокойся, ми тебе не розстріляємо. Ми тебе владі передамо, судитимуть тебе по закону, як вбивцю, запеклого ворога народу… Так само, як і хазяїна твого згодом… Вставай, хробак!

— Хлопці, змилостивіться… Не ви, так совіти розстріляють… Жити хочу!.. Все, що маю, віддам… Відпустіть! — істерично вигукував він.

— А ті, кого ти з жорстокістю скаженого звіра убивав і грабував, не хотіли жити? Розбагатів на людській крові? Думаєш, що всі, як ти, до грошей ласі? Одкупитися хочеш? Вставай, покидьку, за все відповіси, — штовхнув його Герасим.

До села Звонецького вийшли ще поночі. Віднайшли зв'язкового. Той повідомив дільничного, і бандит був зданий у руки правосуддя.

Герасим одразу ж склав радіодонесення Хмарі, що натрапили на ворожу засідку. Стрибунець, мовляв, з оточення не пробився. Або загинув, або його полонили…

— Може, поголишся, Симоне? — спитала Гелена по тривалій мовчанці. — Заріс, як справжній розбійник… Борода тебе не красить…

— Дарма! Мені до дівчат не треба залицятись, — усміхнувся Тарас.

— Хто його знає, — лукаво глянула на нього Гелена.

Вона прийшла до кімнати, де спав Тарас, як і тої давньої ночі, в білій нічній сорочці, з розпущеним волоссям, що м'яко спадало на оголені плечі. Тарас прокинувся од доторку гарячих її рук.

— Ти мій, легіню, — заманливим шепотом сказала Гелена, — хоч одну нічку, а мій…

Тарас підхопився, силоміць вивільнився з її обіймів.

— Отямся, Гелено! — суворо сказав він. — Що це ти собі здумала?

— Хіба я хоч трохи не подобаюсь тобі? — млосно притиснулась знову до нього. — Хіба ж я не гарна?

— Та одчепися врешті! — відштовхнув її Тарас. — Я зневажаю жінок, котрі приходять отак… самі… На це здатні лише розбещені створіння, котрі бісяться з жиру.

— Так, я прийшла сама… Прийшла, бо люблю тебе, Симоне… Прийшла і принижено прошу тебе: подаруй хоч одну щасливу мить моїй занепащеній долі… Бо отруїв мені життя отой бандюга і п'яндилига… Пожалій хоч ти, мій легіню… Може, я тебе одного все життя і чекала, щоб за всі звідані гіркоти хоч трохи пригубити справжньої любові…

— Дурниці верзеш! — сердито урвав Тарас пристрасне її освідчення. — Бісова жінка, втратила всякий сором…

— Еге ж, втратила! — з викликом сказала вона. — Дивися ж…

Одним рухом вона зняла з себе нічну сорочку. Крізь щілини фіранок у кімнату лилося місячне сяйво. Освітлена ним, вона стояла, струнка і граційна, мов з білого мармуру.

— Зовсім сказилась! — заплющив Тарас очі. — Іди геть, повіє!

— Ех, ти! — зовсім не образилась вона на брутальне слово. — Гордуєш, гребуєш мною… А хіба ж я не гідна бодай найменшої твоєї ласки? Тіло моє чисте і непорочне, хоч і спить зі мною той проклятущий павук, той кровопивця… Молитвами очищаюсь од його брудних лапищ… Грудей моїх не торкались вуста дитяти… Діти народжуються з любові… Коли б я мала од тебе синочка, назвала б Симоном… Донечку б назвала Ксенею в пам'ять про одну дівчину…

Вона заплакала од гіркоти, що виповнила всю її душу, бо несила була їй відчувати глуху байдужість чоловіка, до якого прийшла зі своєю несподіваною любов'ю. Поволі одягла сорочку, вмостилася на краєчку ліжка і схлипувала, мов дитина. Тарасу стало жаль її.

— Заспокойся, — м'яко поклав руку на її тремтливе плече. — Зрозумій мене… У мене є дружина і маленький синок, — несподівано зізнався він. — Не можу я їм зрадити… Буду себе зневажати інакше…

— Ну, от бачиш, — сумовито озвалась Гелена, трохи заспокоївшись, — я ж казала, що ти зовсім не такий, як усі вони… Не їхнього ти поля ягода… Чесність і порядність твоя видає тебе… Бійся їх, Симоне… Знищать вони тебе…

«Ще чого не вистачало! — спантеличено подумав він. — Щоб мене отак просто розкусила ця несамовита жіночка… Що ж ти тоді за розвідник? Десь з тебе нікудишній актор, якщо в душу тобі зазирнула навіть вона…»

— Облиш, Гелено, свої вигадки! — невдоволено мовив він. — Дурна підозра Митрофана, навіяна твоєму чоловіку, передалася і тобі…

— Ні, ні, — стояла вона на своєму, — ти аж світишся чистотою, людською порядністю…

— А хіба ті, що борються за майбутнє України, мають бути пройдисвітами?

— Усі вони покидьки, Симоне, — переконано сказала Гелена. — Якби всі були такими, як ти, я була б душею і серцем за вашу справу… Хоч ідеї ваші мені ні до чого… Я жінка… Хоч і жінки бувають борцями… Героїнями справжніми… Знала я одну… Вразила вона мене на все життя…