Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

вчора Дікі ніби ненароком запитав: «Чи ти плануєш повернутися додому на Різдво?», хоча добре знав, що він не збирався повертатися на Різдво до Америки. Він не мав дому, йому не було куди повертатися, і про це Дікі теж знав, адже він розповідав йому про тітку Дотті, яка мешкала в Бостоні. То був такий погано прихований натяк. На це Різдво Мардж уже вигадала цілу купу планів. Вона приберегла консервований сливовий пудинг і збиралася дістати в якогось селянина індичку. Том уже уявляв її слиняві сентименти. І ніяк не обійдеться без святкової ялинки — мабуть, виріже її з картону. «Тиха ніч», традиційний напій зі збитих яєць із ромом. Романтичні подарунки для Дікі. Напевне, вона сплете йому якийсь светр. Вона постійно брала додому шкарпетки Дікі та латала їх. І обоє акуратно та люб’язно витурять його зі своєї компанії. Усі ввічливі слова на його адресу коштуватимуть їм неабияких зусиль. Том більше не міг про це думати. Нехай, він забереться звідси. Краще вже так, ніж провести разом із ними те нестерпне Різдво. 12

Мардж сказала, що не має бажання їхати з ними до Сан-Ремо. У неї якраз був період «натхнення» для роботи над своєю книжкою. Вона писала з перемінним успіхом, але завжди була в доброму гуморі, хоча Тому здавалося, що насправді більшість часу Мардж, за її власними словами, й за холодну воду не бралася. Та ще й напевне та книжка геть паршива, подумав Том. Він знався з письменниками. Неможливо написати книжку, і палець об палець не вдаривши, півдня вилежуючись на пляжі й роздумуючи, чим би то поласувати на вечерю. Та все ж Том зрадів, що Мардж поринула в роботу саме тоді, коли вони з Дікі надумали поїхати до Сан-Ремо.

— Я була б вельми вдячна, якби ти знайшов для мене той одеколон, Дікі, — сказала дівчина. — Ну, ти знаєш, «Страдіварі». Я не змогла знайти його в Неаполі, та він неодмінно має бути в Сан-Ремо, адже там є безліч крамниць із французькими товарами.

Том уже уявив собі, як вони цілісінький день тинятимуться Сан-Ремо в пошуках того одеколону, як то було в суботу в Неаполі.

Вони взяли лише одну валізу Дікі на двох, оскільки планували провести в мандрівці тільки три ночі й чотири дні. Дікі був у дещо кращому настрої, але Тома ніяк не покидало жахливе передчуття кінця, ніби то була їхня остання подорож удвох і більше вони нікуди не поїдуть разом. Люб’язна веселість Дікі, коли вони їхали потягом, здалася Тому награною люб’язністю господаря, якому вже страшенно обрид його гість, але він боїться, що гість про це здогадається, тому щосили намагається в останню хвилину чимось його відволікти. Ще жодного разу у своєму житті Том не почувався небажаним і набридливим гостем. У потягу Дікі розповідав йому про Сан-Ремо та як вони з Фредді Майлзом провели там цілий тиждень, коли він уперше прибув до Італії. Сан-Ремо було невеликим містом, однак славилося як міжнародний центр торгівлі, пояснював Дікі, тому люди частенько перетинали французький кордон і їхали туди на закупи. Зненацька Том запідозрив, що Дікі навмисне так нахвалював йому Сан-Ремо, а потім він може навіть спробувати переконати його залишитися там і не повертатися з ним до Монджибелло. Том ще не бачив міста, а вже відчував до нього відразу.

Пізніше, коли потяг під’їжджав до вокзалу Сан-Ремо, Дікі сказав:

— До речі, Томе… Мені дуже неприємно це казати, бо напевне ти страшенно образишся, але я б хотів поїхати до Кортіни тільки з Мардж. Гадаю, вона теж так хоче. До того ж я перед нею трохи завинив, тож було б непогано віддячити їй бодай гарним відпочинком. І мені здається, що ти й сам не дуже охочий до катання на лижах.

Том заціпенів, у нього всередині все захололо, але він навіть бровою не повів. Та щоб їй, тій Мардж!

— Гаразд, — відказав Том. — Звісно. — Спантеличено глянув на карту, яку тримав у руках, відчайдушно намагаючись знайти в Сан-Ремо якесь цікаве місце, куди вони могли б піти, а Дікі тим часом стягував з полиці їхню валізу. — Ми недалеко від Ніцци, правда? — запитав він.

— Ага.

— І від Канн. Мені б хотілось побувати в Каннах, якщо вже ми заїхали сюди. Принаймні Канни у Франції, — додав він із ноткою докору в голосі.

— Ну, гадаю, можемо поїхати. Ти ж узяв свій паспорт?

Звісно ж, Том узяв паспорт. Вони сіли на потяг до Канн і прибули туди близько одинадцятої ночі.

Тому дуже сподобалися Канни — і вигин гавані, всипаної дрібними вогниками, що своєю формою нагадувала півмісяць, і по-тропічному вишуканий головний проспект неподалік від узбережжя з рівненькими шеренгами пальм, з рядами дорогих готелів. Франція! Вона видавалася поважнішою за Італію і мала більше шарму, він міг помітити це навіть у темряві. Вони обрали готель «Грей д’Альбіон» на одній із найближчих бічних вулиць. За словами Дікі, той готель був достатньо вишуканим, але там їх не обберуть до нитки, хоча Том залюбки заплатив би втридорога за найкращий готель на всьому узбережжі. Вони залишили свою валізу у вестибюлі й пішли до бару готелю «Карлтон», який, за словами Дікі, був найфешенебельнішим баром у Каннах. Як він і передбачав, там майже не було відвідувачів, адже в цю пору року в Каннах було небагато туристів. Том запропонував пропустити ще по одній чарці, але Дікі відмовився.

Наступного ранку вони поснідали в кафе й пішли на пляж. Під штани вони заздалегідь надягнули плавки.