Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Надворі було прохолодно, але не настільки, щоб не можна було купатися. У Монджибелло вони не відмовляли собі в плаванні й у холодніші дні. Пляж був майже порожній — лише кілька групок людей, що сиділи на відстані одна від одної, і зграйка чоловіків, що грали на набережній у якусь гру. З моря накочували студені хвилі й несамовито розбивалися об пісок. Том розгледів, що зграйка чоловіків виконувала акробатичні трюки.

— Вони напевне професійні акробати, — зауважив Том. — Одягнені в однакові жовті плавки.

Том зацікавлено спостерігав, як почала вибудовуватися жива піраміда, як ноги впиралися у випнуті стегна, як руки хапалися за підставлені плечі. Він чув, як вони вигукували «алле!» і «раз-два!».

— Поглянь! — сказав Том. — От-от вибудують вершечок! — Він приріс до землі й дивився, як найменшого акробата, хлопчину років сімнадцяти, підняли на плечі середнього з трьох чоловіків, що стояли нагорі. Він балансував, розкинувши руки в сторони, ніби чекав на оплески.

— Браво! — гукнув Том.

Хлопчина посміхнувся йому, а тоді зістрибнув униз, гнучкий, як тигр.

Том глянув на Дікі. Той дивився на парочку чоловіків, що сиділи разом на пляжі, та з гіркотою в голосі промовив:

— Суцільним пасмом, наче зорі, Що у Чумацький Шлях злились, І, як сам берег, неозорі, Вони вздовж озера тяглись; Сплітав голівки у вінок Їх тисячами цей танок[28].

Том був приголомшений, його раптово пронизало соромом, як тоді в Монджибелло, коли Дікі сказав йому, що Мардж вважала його геєм. Так, подумав Том, ці акробати геї. Може, у Каннах аж кишить цими геями. То що з того? Том запхав руки до кишень і стиснув кулаки. Йому пригадалось глузування тітки Дотті: «Мамин синочок! Чортів мамин синочок! Як і його татусь!» Дікі стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на океан. Том навмисне намагався навіть не повертати голову в бік тих акробатів, хоча спостерігати за ними було куди цікавіше, ніж розглядати океан.

— Ідеш плавати? — запитав Том, хоробро розстібаючи ґудзики своєї сорочки, хоча вода враз здалася йому страшенно холодною.

— Навряд, — відказав Дікі. — Можеш залишитися тут і подивитися на акробатів. А я повертаюся до готелю. — Він розвернувся і рушив ще до того, як Том здобувся на відповідь.

Том наспіх застебнув сорочку й дивився услід Дікі, як той відходив усе далі від акробатів, хоча наступні сходи нагору знаходилися вдвічі далі, ніж ті, що були поруч з акробатами. Та й біс із ним, подумав Том. Якого чорта він завжди копилить губу й поводиться так зверхньо? Ніби вперше в житті побачив гея! Та очевидно ж, що з ним не так! Невже так важко бодай один раз розслабитися? Навіщо так високо себе носити? Він біг за Дікі, а йому на язику вертілося з півдесятка уїдливих докорів. Та Дікі озирнувся, кинув на нього крижаний погляд, і всі ті докори стали Томові поперек горла.

Того ж дня після обіду близько третьої вони повернулися назад до Сан-Ремо, тож їм не довелося оплачувати ще один день перебування у готелі. Виселитись до третьої запропонував Дікі, однак саме Том заплатив за їхню ночівлю 3430 франків, або десять доларів і чотири центи. Знову ж таки, це Том придбав їм квитки на потяг до Сан-Ремо, хоча й сам Дікі мав повні кишені франків. Він узяв із собою чек з місячною платнею і отримав свої гроші франками, підрахувавши, що йому буде вигідніше потім поміняти франки на італійські ліри, адже останнім часом позиції франків суттєво зміцнилися.

У потязі Дікі не промовив жодного слова. Він схрестив руки на грудях і заплющив очі, удаючи, ніби спить. Том сидів навпроти нього й розглядав його худорляве, вродливе й зарозуміле обличчя, його пальці із зеленим перснем і золотою печаткою. Томові спало на думку напередодні свого від’їзду поцупити перстенця із зеленим каменем. Це мало б бути легко, адже Дікі знімав його, коли плавав. Іноді він знімав його навіть тоді, коли приймав душ. Том подумав, що краще зробити це в останній день. Він дивився на опущені повіки Дікі, а в самого всередині вирувала нестямна суміш ненависті, прихильності, нетерплячки й розгубленості, від чого перехоплювало подих. Він хотів убити Дікі. Ця думка навідувала його не вперше. Раніше, двічі або тричі, таке бажання спалахувало миттєво, через гнів або розчарування, й одразу зникало, залишаючи по собі відчуття сорому. А зараз він обдумував цю ідею аж хвилину, а може, навіть дві, адже він все одно збирався покидати Дікі, то чого йому тепер соромитись? У тій його затії з Дікі він зазнав поразки на всіх фронтах. Він ненавидів Дікі, бо з якого боку не дивився на те, що сталося, не знаходив у цих невдачах своєї вини. Е ні, він усе робив правильно, але всі його старання перекреслила неймовірна упертість самого Дікі. І його кричуща грубість! Він пропонував Дікі свою дружбу, компанію, повагу, та й, врешті-решт, усе, що мав, а Дікі відповів йому невдячністю, а тепер ще й відвертою неприязню. Дікі безпардонно вказував йому на двері. Якщо він уб’є його під час цієї мандрівки,